Страница 42 из 114
про мою маму? Мені судилося бути товстою, як мама? І невже це насправді так
погано? Я затиснула вуха подушками, коли почалися крики.
Бабця верещала на тата:
— Їй з тих ваших кулінарних гулянок жодної користі!
Тато горлав у відповідь:
— Я не хочу, щоб вона зненавиділа власне тіло! Вам мало того, що ви зробили
нещасною власну дочку? Хочете те саме зробити і з її дочкою?
Лежачи на ліжку, я почула, як грюкнули двері, а потім — татові кроки в
коридорі. Обличчя в нього було червоне, розпатлане волосся стирчало навсібіч, але голос був ласкавий, і він обійняв мене теплою рукою.
— А чому б нам не піти на прогулянку? — запитав він.
Ми пішли в
Ben & Jerry’s
на Сто четвертій вулиці, де я взяла морозиво з
гарячою карамеллю та м’ятною крихтою, про яке мріяла від самого приїзду
бабці. Тато розповідав мені різні історії про те, що відбувалося з ними в Мені: про відпочивальника, який нарешті навчився плавати, хоча спершу так боявся, що не міг навіть занурити обличчя у воду, про каноїстів, які заблукали під час
грози.
Нарешті він запитав:
— Як тобі жилося з бабцею?
— Я була така голодна, — відповіла я.
Моя ложка тоді вже цокала об скло, з якого я зішкрібала всю до краплі гарячу
карамель, жадібно ковтаючи, хоч у мене у вухах і лунав голос бабці, який казав, що цукор — це отрута, та Валері, головної Контролерки ваги, яка розповідала, як вона важила сто тридцять п’ять кілограмів і як це було жахливо.
— Вона давала мені лише одну крихточку шоколаду на десерт. Повикидала
весь цукор і все масло!
— Вона не повинна була цього робити, — сказав тато. — Немає жодних
причин обмежувати в їжі дівчинку, яка росте. — Він поклав руку мені на плече
і обійняв мене. — З тобою все добре, коли ти така, яка є. Тіла бувають
найрізноманітніших форм і розмірів. Ніколи не дозволяй нікому змушувати
тебе думати якось інакше.
Я хотіла йому повірити, втім, звісно, шкоди вже було заподіяно.
У квартирі Дрю та Стюарта в мене за спиною тривала вечірка, і десь поблизу
причаївся Бретт. Я допила воду, повернулася до бару, попросила стопку текіли
й хильнула її одним ковтком, відчуваючи, як у мене запекло в горлі — так само, як і в очах. «Я помру самотньою», — подумала я. Хотіла додому, назад у своє
безпечне маленьке гніздечко, сидіти з Бінґо на колінах і з Дарші на дивані, або, може, навіть до батьків, подалі від усіх цих прекрасних людей, які просто
самим своїм існуванням змушували мене почуватися недоладною, водночас
величезною та дрібнесенькою.
Я вийшла в коридор, викликала ліфт і почула чоловічий голос, що долинав із
затіненого кутка в кінці коридору.
Затамувавши дух, я прислухалася. Тим чоловіком був Стюарт. Він стояв
обличчям до стіни, нахилившись, ніби захищаючись, і напружено розмовляв з
кимось, кого мені не було видно.
Я почула, як він каже:
— Усе буде добре. Я обіцяю.
Дзенькнув ліфт. Стюарт обернувся. Швидко, щоб він не встиг мене побачити, я зайшла всередину й натискала кнопку «вниз», доки двері не зачинилися. Доки
ліфт спускався, я думала про те, як містера Кавано сіпало від нетерплячки, про
збільшені губи місис Кавано та пересаджене волосся містера Лоу. Мені цікаво
було, скільки гостей щось вдають — упевненість, дружбу, можливо, навіть
кохання. І я розмірковувала про те, у кого з них були приховані мотиви —
слава, багатство чи просто близькість до когось, у кого і те, і те вже є. Я думала
про двоюрідних сестер, гадаючи, чи заплатила Дрю за їхні квитки та готельні
номери, чи зробила щедрий внесок у заощадження на коледж для їхніх дітей. Я
згадала її розкішну помічницю й замислилася, чи здобула вона підвищення
саме тоді, коли друкували запрошення, коли Дрю запропонувала їй посаду
дружки. Я подалася в темряву, почуваючись неспокійною і нещасною, мені
було трохи заздрісно, й трохи нудило. І всі ці емоції були знайомими, зручними
та звичними, як саме дихання. Дрю Кавано завжди викликала в мене саме такі
почуття.
Я вже майже вийшла за двері, коли почула, як мене кличе Дрю.
— Гей, Дафно! Почекай!
Я обернулася — і побачила, як вона квапливо йде вестибюлем, у своїй
місячній сукні, з туфлями на високих підборах у руці. Побачивши, що я
дивлюся на неї, вона кинула туфлі собі до ніг, стала прямо й продекламувала: Придурків натовп запросили ми до нас,
Щоб змарнувати свій і їхній час…
Я мимохіть усміхнулася. Колись, у Латропі, з учителем англійської, який
розпочав наше знайомство з Філіпом Ларкіном з поезії про те, що через батьків
тобі срака, ми також вивчали вірш під назвою «Проти суспільства» про біль
самотності на противагу дискомфорту соціальної взаємодії.
— Мені треба було вшитися звідти, — повідомила Дрю. — Це нестерпно.
Ходімо на картоплю фрі! З підливою!
— Не думаю, що можна отак плюнути на вечірку з приводу власних заручин,
— пробурмотіла я під бурчання власного живота.
— А хто мене зупинить? — хихикнула Дрю, і я подумала: «Та хто тебе взагалі
коли міг зупинити?»
— До того ж, — сказала вона, на мить прихилившись головою до моєї голови
так, що я почула запах текіли в її диханні, — я просто терпіти не можу всіх тих
людей.
— Дрю, — сказала я, — ти за кілька тижнів з одним з тих людей одружуєшся.
Вона зморщила носа. Якби я так зробила — то скидалася б на кролика із
закрепом. А в Дрю це вийшло чарівно.
— Пхе, — видала вона.
— Пхе?
— Ну, не те щоб завжди пхе. — Вона махнула рукою. — Стюарт — він
нормальний. Просто, розумієш, зараз я краще б поїла диско-фрі з тобою.
Як завжди я відчула, як моє дурне серце підноситься й розширюється від
думки про те, що мене помічають, бачать, вибирають, від радості, що ця чудова, багата, важлива людина приділяє мені увагу.
— То ходімо?
Я обернулася, роззираючись навколо, з думкою, що, можливо, Стюарт прийде
шукати наречену чи, може, батьки Дрю вистежили її. Я не побачила нікого, крім сонного швейцара, що куняв перед пів десятком екранів, на яких були
зображення з камер відеоспостереження, і літньої пари, чоловіка в смокінгу та