b063763bf3984c2ef6c69d5c0efa1423

закликами не збитися зі шляху наступного тижня. Мені здавалося милим те, як

усі жінки неначе хотіли допомогти одна одній. Коли Валері надавала слово всім

охочим, запропонувавши: «Панянки, а тепер послухаймо про ваші перемоги та

спокуси», — хтось починав говорити про майбутню вечірку, чи відрядження, чи про те, що в офіс замовили іменинний торт і всі намагалися її пригостити.

— Вони знають, що я на дієті! — завивала жінка з тортом. — І я не могла його

не з’їсти! Я мала бути ввічливою!

Я слухала, як інші контролери ваги пропонували вирішення: «Сказати, що у

вас алергія! Взяти шматочок, сказати, що це на потім, і викинути його!» Мені

цікаво було, чи таким і є все доросле життя: нескінченні відмови, що вимагають

безмежної сили волі. Потім я замислювалася, на яку роботу могла б піти, щоб

в офісі подавали іменинні торти.

Через півтора тижні поневірянь у мене виникла чудова ідея сказати бабці, що

я йду нагору, щоб відвідати котів Дінардо.

— Повертайся швидше, щоб вчасно лягти спати, — сказала вона, розмішуючи

підсолоджувач

Sweet’N Low

у своїй каві. — І йди сходами, у жодному разі не

ліфтом.

Я, переступаючи по дві сходинки, бігом піднялася на п’ятий поверх і стояла, розпашіла й захекана, перед місис Дінардо, яка, схоже, здивувалася, побачивши

мене. Я раніше доглядала за Мафіном і Муфтою, коли Дінардо від’їжджали, насипала сухого корму в котячі миски, міняла їм воду, чистила туалет і пестила

їх стільки, скільки мені це дозволяли незалежні персидські коти, але я ніколи

не зазирала, щоб відвідати їх, коли Дінардо були вдома.

— Як ти тримаєшся? Сумуєш за мамою і татом? — запитала місис Дінардо.

Я кивнула, чухаючи Мафіна (а може, то була Муфта) за вухами. Я дочекалася, доки місис Дінардо повернулася до «Танців із зірками», а потім тихесенько

відчинила двері її кухонної шафки.

Я побачила напівпорожній пакет зефіру та плитку несолодкого шоколаду для

випічки й запхала їх у велику кишеню світшота, який одягла, плануючи

крадіжку. В холодильнику я знайшла кілька булочок для хотдогів і додала їх до

своєї заначки. Потім погралася з котом ще кілька хвилин і встала на ноги.

— На добраніч, місис Дінардо! — вигукнула я.

Я почувалася винною, що вкрала їжу, але була впевнена, що Дінардо можуть

дозволити собі купити ще того, що я взяла. На сходовому майданчику

четвертого поверху я запхала собі в рот чотири зефірки, а за ними — булочку

для хотдога. Решту ласощів я сховала під матрац і додавала до єдиного яйця на

сніданок та сухої риби на обід по кілька зефірок або квадратик несолодкого

шоколаду, такого гіркого, що в мене аж обличчя від нього боліло.

Щосуботи вранці, перш ніж іти на зустріч Контролерів ваги, бабця мене

зважувала.

— Ось тобі головний секрет здоров’я — ніколи не набирати ваги, — говорила

вона. Я ставала на ваги у ванній у самій лише спідній білизні та нічній сорочці.

— Я ніколи не була більш ніж на два кілограми важчою, ніж того дня, коли

одружилася, — розповідала бабця, втягуючи щоки й крутячись із боку в бік, оглядаючи себе в дзеркалі у ванній, ставлячи тіло і обличчя в ту саму низку поз, яку я тисячу разів бачила у виконанні своєї мами. — Я зважуюся щоранку і, якщо бачу, що та стрілка лізе надто далеко, обмежую себе.

«У чому обмежує?» — замислювалась я. Вона що, виключає ту граминку

шоколаду, котру через день дозволяє собі на вечерю? Чи зменшує післяобідній

перекус із дванадцяти мигдалевих горішків до шести? Що в неї ще залишалося, у чому вона могла відмовити собі?

— Стільки жінок мого віку геть розпускаються, — журливо мовила бабця

однієї суботи після зустрічі.

Мене просто вразила ця фраза. Вона щось говорила далі, а я думала про те, який вигляд це може мати: жінки, котрі, порозстібавши джинси й сукні, біжать

до столів, уставлених морквяними тортами та яблучними чипсами. Груди в них

підстрибують, зайва плоть на плечах теліпається, стегна трусяться й

коливаються хвилями, а вони мчать до річок масла, рівнин смажених реберець, гір картопляного пюре, морозива й іменинних тортів.

Я ніколи не забуду виразу маминого обличчя того спекотного серпневого дня, коли батьки повернулися додому: спочатку шок, потім смуток і щось схоже на

спалах заздрості, який швидко перейшов у співчуття, а зі співчуття — у гнів.

— О, — сказала мама й розпростерла обійми.

Вона відчувалася теплою і м’якою, до її запаху додавався незвичний відтінок

спрею проти комах і сонцезахисного крему.

— А як же обійняти татка? — мовив тато.

Він намагався всміхнутися, коли я його обіймала, але чоло в нього було

насуплене, а губи трохи побіліли в кутках. Я допомогла їм віднести речі нагору, у квартиру, де бабця сиділа на кухні.

— Джеррі! — мовила вона усміхнено, встала й розгладила штани на стегнах.

— Як воно було в Мені?

— У Мені було добре, — відповів тато. — Але, Деніз…

Ніби не почувши його, бабця провадила далі:

— А хіба Дафна не чудовий має вигляд? — Стишивши голос, вона додала: —

Я думала надіслати вам фотографію, але ми вирішили — хай це буде

сюрпризом.

Дотоді мама теж піднялася нагору.

Тримаючи сумку з речами в руці, вона страшним, тихим голосом сказала:

— Мамо. Ми ж про це говорили.

— Що? — запитала бабця. Вона підійняла руки з розчепіреними пальцями, зобразивши на обличчі перебільшену невинність. — А що я зробила? Хіба це

злочин — хотіти, щоб моя внучка була здорова?

— Дафно, — покликав тато, — іди, будь ласка, до своєї кімнати.

Квапливо проминувши коридор, я зачинила двері спальні. Частина мене не

хотіла їх чути, але більша частина не змогла встояти. Я притиснула вухо до

щілини між дверима та стіною і слухала ту сварку між трьома сторонами, яку

вели переважно пошепки, хоча іноді хтось щось вигукував.

Я чула, як бабця шипить на маму:

— Ти ж бо найкраще за всіх знаєш, як важко схуднути, коли вже набрала вагу.

А тато гарчав:

— Це не ваше діло — робити таке з Дафною.

— О, легко тобі говорити, — відповідала бабця. — Ти не уявляєш, як воно —

жити життям товстої жінки. Навіть близько не уявляєш.

Я заплющила очі. Невже бабця була товстою жінкою? Чи то вона говорила