Страница 40 из 114
— Завжди залишай їжу на тарілці, — сказала бабця.
— Нащо?
— Щоб показати, що їжа не має над тобою влади. Головна тут ти, а не твій
апетит.
Я ніколи не думала про свій апетит як про щось окреме від себе, щось, що
треба приборкати.
— Як мені бути головною? — запитала я.
Бабця влаштувала мені
відтискання
й усміхнулася так, як вона робила геть
усе — тонко. Губи в неї стулилися майже невидимою лінією.
— Звикай бути голодною, — відповіла вона. — Від цього не помирають, я
гарантую. Бабця розгладила штани на вузьких стегнах. — Якщо відчуваєш
голод, це означає, що ти перемагаєш.
Того вечора, лягаючи спати з маленькою болючою кулькою в животі, я
сказала собі: «Це означає, що я перемагаю». Було не дуже зручно. Я лежала під
стьобаною ковдрою, яку зробила для мене мама, уявляючи собі їжу, що нею
мені доводилось ласувати: батькові млинці, щойно зі сковороди, политі маслом
і сиропом. Хотдог зі
Sabrett’s
, який хрумкотів, коли я кусала його, і від якого
рот сповнювався пікантного часникового соку. Морквяний пиріг, посипаний
волоськими горіхами та родзинками, вкритий густою глазур’ю з вершкового
сиру, або яблучні чипси, що їх мама пекла після того, як ми з нею і татом у
жовтні їздили збирати яблука у фруктовому саду в Нью-Джерсі.
П’ять днів я терпіла цю спартанську їжу, мікроскопічні порції, плавання, ходьбу та відтискання. У суботу вранці ми з бабцею поїхали автобусом у верхнє
місто, де, як виявилося, у підвалі церкви проводили зустрічі Контролерів ваги.
— У мене там довічне членство, — з гордістю сказала мені бабця, простягнула
жінці за столом білу теку завбільшки з конверт і з високо піднятою головою
ступила в кабінку, затулену завісками, на ваги. Ми посідали на складані
металеві стільці, і я озирнулася навколо. У кімнаті було повно жінок, може, п’ять чи шість десятків, і троє чоловіків. Деякі жінки були світлошкірі, деякі
темношкірі, а деякі — смагляві. Деякі були трохи повнуваті, деякі — такі
огрядні, що їм доводилося незграбно тулитися на стільцях, які рипіли й
розхитувалися під ними, а в деяких, здавалося, взагалі не було жодної зайвої
ваги, і від цього мені було найтривожніше, бо я запитувала себе: невже навіть
ці худенькі жінки досі борються зі своїм апетитом і їм доводиться ходити в таке
місце по допомогу.
Жінка поруч зі мною прошепотіла: «Вибач», улаштовуючись рівніше на
своєму сидінні. Мені було цікаво, чому той, хто тут головний, не принесе
більші, зручніші стільці або принаймні не розставить їх кімнатою, щоб не
сидіти одне в одного на головах. А тоді я подумала, що, можливо, ця
незручність і сором — це головне, а жінкам має бути ніяково, щоб їм совісно
було їсти. У жінки поруч зі мною був середньо-темний відтінок шкіри та коси
до плечей, а двоє жінок позаду тихо щось мурмотіли іспанською. Попри те що
бабці, здавалося, було незатишно серед несвітлошкірих людей, коли ми
зустрічалися з ними біля басейну чи в нашому районі, — тут вона мала цілком
спокійний вигляд.
Головувала на зустрічах літня темношкіра жінка на ім’я Валері, з
веснянкуватою червонуватою шкірою та коротким кучерявим волоссям, з
одного боку голови довшим, ніж із другого (регулярно походивши туди кілька
тижнів, я почула, як бабця шепоче іншій учасниці щось про перуку Валері, і
тоді зрозуміла: ті кучері не її власні). Брови Валері були тонісінькими, вищипаними півколами, тіло — високе, худорляве, з довгою талією. У неї була
довга тонка шия, над якою погойдувалося м’яке підборіддя — єдина її частина, яка досі була округлою і м’ясистою. Голос у Валері був дивовижний. Він міг
переходити з тихого шепоту в довірливе бурмотіння, а потім — у закличний
вигук і зачаровував натовп, змушуючи всіх завмерти від одного сказаного
пошепки слова. Вона нагадувала мені Преподобного К. Л. Франкліна, якого
чула на компактдисках Арети Франклін, що були в моїх батьків. Вона й
говорила так само, як проповідниця, підбадьорюючи слабких, відзначаючи
сильних, вітаючи відступників з поверненням до гурту й радіючи разом із
жінками, котрі досягли бажаної ваги.
Кожну зустріч Валері розпочинала з того, що показувала всім плакат зі своїм
фото. У блакитній атласній сукні з короткою чорною стрижкою боб і яскраво-червоною помадою на губах вона взагалі не була на себе схожа. Груди й живіт
у неї випиналися, стегна були такі широкі, що, здавалося, шви на її сукні от-от
порозходяться. На обличчі в неї була широка усмішка, а в руках — картонна
тарілка з їжею. На знімку була сама лише Валері, але, якщо придивитися, скраю
можна було побачити чоловічу руку. Іноді я дозволяла собі відлітати думками
деінде, доки Валері говорила, і замислювалася: належала та рука її батькові, чи
братові, чи чоловікові, чи хлопцеві — комусь, хто любив Валері, коли вона була
такою великою.
— Отака я була, — починала вона серйозним тихим голосом. — О, так! О, так, саме так і було! — казала вона, ніби хтось уголос висловлював сумніви. — Мені
було двадцять шість років. — Її голос ставав дедалі гучнішим, коли вона
промовляла ту свою літанію. — Я важила
сто тридцять п’ять кілограмів.
У
мене було
патологічне ожиріння.
Переддіабет
.
Апное уві сні.
Я не могла
піднятися сходовим прольотом, не зупиняючись, щоб віддихатися. — На той
час жінки кивали їй, усі вони захоплено слухали, навіть ті, котрі вже чули цю
саму літанію тиждень тому й за тиждень до того. Валері стишувала голос. — Я
перепробувала все. Грейпфрути. Капустяний суп. Засоби для схуднення
Slim-Fast
. Чи дзвонила я на спеціальну гарячу лінію «До Дженні»? Ви ж бо знаєте, що дзвонила. А потім… — Вона витримувала паузу, підводячи руку, і оглядала
кімнату, зазираючи в очі різним учасницям. — Потім я знайшла цю програму.
І ця програма… — Ще одна пауза. Валері клала руку на серце й говорила: —
Ця програма повернула мене до життя.
Я не бувала в церкві, проте мені вона уявлялася чимось на кшталт зборів
Контролерів ваги: з ритуалами й повтореннями, сповідями, прощеннями й