Страница 39 из 114
— Оброблені вуглеводи, — пояснила вона, обвинувально змахнувши
коробкою.
— Це погано?
Бабця підтвердила, що це таки погано, і розповіла ще дещо про гідрогенізовані
жири та доданий цукор. Нарешті вона обнишпорила мамин письмовий стіл і
пробурмотіла: «Ага!», коли відшукала заначки із шоколадками
Toblerone
та
Cadbury
, якими мама іноді ділилася зі мною, коли ми ввечері дивилися
телевізор. Вони також полетіли в смітник.
Наступні пів години бабця метушилася квартирою, відкриваючи всі шухляди
й шафи, і щось ледь чутно наспівувала, поки викидала речі. Я думала про те, щоб спробувати врятувати одну із шоколадок, проте, коли мені таке лише
спадало на думку, бабця закручувала кінці пакета й зав’язувала їх у вузол.
— Ми з тобою їстимемо здорову їжу, доки твоїх батьків немає, — пояснила
вона. — Почекай лише, от як вони побачать тебе, коли повернуться! Вони
будуть такі раді.
Саме тоді я вперше почула, що з моєю зовнішністю щось не так, перший
натяк, що моє тіло може засмучувати чи створювати проблеми. Я знала, що я
більша за інших дітей, але до того не усвідомлювала, що бути «великою» —
погано.
На вечерю того вечора бабця приготувала запеченого лосося, политого
лимонним соком, з броколі. Коли тато готував лосося, він маринував його в
соєвому соусі з часником та краплинкою кленового сиропу, а броколі батьки
подавали мені з блюдцем соусу ранч. Але я знала, що соус ранч змито в
каналізацію разом з кленовим сиропом, і в цього лосося був неприємно рибний
смак, він був сухий зверху та слизький усередині. Я тицяла виделкою у свою
порцію та розмазувала її по тарілці, сподіваючись, що бабця зрозуміє, що я
залишилася голодною. Натомість вона схвально подивилася на мене.
— Їж лише до насичення, а потім припиняй! — сказала вона. —
Найважливіша вправа, щоб схуднути, — відтискання. Хочеш побачити?
Я не хотіла. Я хотіла поплакати, а потім з’їсти повну тарілку морозива. Але
бабця очікувально дивилася на мене, тож я кивнула. Бабця поставила руки на
край столу, відштовхнулася й підвелася.
— Зрозуміла? Треба
відтиснутися
від столу!
У мене завмерло серце.
— А тепер десерт! — оголосила бабця.
На хвилину в мені спалахнула надія. Можливо, ми спустимося вниз і, сівши
на ґанок, почекаємо на дзвін машини з морозивом. Можливо, бабця викинула
упаковане пісочне печиво, бо не любить продукти з магазину. Може, вона спече
щось сама як бабуня!
Замість цього вона полізла до сумочки й витягла крихітну шоколадну
плиточку у фользі.
— Нехай він тане на твоєму язиці. Смакуй його, — наказала вона, але я миттю
проковтнула той шматочок і поглянула на годинник.
Було кілька хвилин на восьму. У мене забурчало в животі. Бабця
примружилася, ніби я навмисне це зробила.
— Ходімо на прогулянку, — сказала вона.
Тож ми попрямували надвір. Пішли Бродвеєм, повз китайський продуктовий
магазин і корейське кафе, де подавали курячі крильця, повз ресторан з раменом
і кафе з морозивом. Бабця не зупинилась і навіть не дивилася на всі ті місця.
Вона йшла швидким кроком, розмахуючи руками, так стрімко, що не було коли
навіть озирнутися.
Щокварталу вона позирала на годинник, доки нарешті не сказала:
— Є! Сорок п’ять хвилин!
Повернувшись додому, доки бабця приймала душ, я нишпорила в коморі та
уважно обдивлялася кожну полицю в холодильнику, але не знайшла
нічогісінько смачного. Там був цільнозерновий хліб, з якого можна було б
зробити тост, але тости мені подобалися лише посипані цукром і корицею або
намазані абрикосовим джемом і маслом, а бабця всього цього позбулася, крім
кориці, яка без решти інгредієнтів зовсім не смакувала.
Коли мені подзвонили батьки, я сказала, що люблю їх і що все гаразд.
Я лягла спати з болем у животі від голоду й самотності. Прокинувшись
наступного ранку, я відчула запах кави, що долинав з кухні — приємний, знайомий запах. «Може, це був просто поганий сон», — подумала я і, почувши, як бабця гукнула: «Час снідати!» — схопилася з ліжка, забігла в туалет, умилася
й помчала до столу, на якому побачила яйце-пашот, один скибочку сухого
житнього тоста, апельсин і велику склянку води. Я мало не цілими заковтнула
яйце, апельсин і більшу частину тоста, доки бабця неквапливо сьорбала, жувала
і щоразу, відкусивши малесенький шматочок, клала тост на стіл, багатозначно
дивлячись на мене, доки я не стала робити так само. Потім я пішла до себе в
кімнату малювати.
На обід у нас був тунець із лимонним соком замість майонезу та дрібно
нарізана селера. Подано це все було з листям салату та ще одним шматочком
тоста. Після обіду бабця потягла мене до автобусної зупинки, ми поїхали у
верхнє місто й пішли до басейну в Рівербенк-парк. У бабці напружилася спина, коли вона побачила дітей, що гралися з бризками води. Чутно було англійську, іспанську та ще якісь мови, які я не розпізнала. Я бачила, як вона ліктем міцно
притискає гаманець і сумку. Але, можливо, вона це робила, щоб я навіть не
думала просити грошей, коли ми проходили повз закусочну біля роледрому, звідки долинав запах картоплі фрі. Коли ми дійшли до басейну, бабця стала
біля огорожі, а я стягла сорочку та шорти.
— Плавай у довжину! — наказала вона.
Я не наважилася сказати їй, що в басейні зазвичай граю в «Марко Поло» з
іншими дітьми або пірнаю аж до дна, а потім вистрибую на поверхню, уявляючи, що я русалка.
Дорогою до автобуса бабця сказала:
— Я прихопила дещо перекусити!
Цього разу я навіть не сподівалася, тож і не була розчарована, коли вона дала
мені дванадцять мигдалевих горішків у поліетиленовому пакеті та сливу.
Вечеря була така сама, як і напередодні, тільки замість лосося була куряча
грудка, а на десерт замість плиточки шоколаду — два коричневі печива
SnackWell’s
. На смак вони були, мов крейда, і такі солодкі, що я відчула, як у
мене кривиться обличчя.
— Бачиш? Ані грама жиру, — сказала бабця, постукуючи нігтем по коробці.
За її вказівкою я кинула на тарілці шматочок курки та дві голівки броколі.