Страница 38 из 114
глибоко вдихнула. Визирнула у вікно, поглянула вниз, на вулицю, і нарешті до
мене дійшло. Я могла собі пробачити, що не розгледіла цього одразу. Цей
квартал змінився. Колись тут була католицька церква, похмуре й зловісне
нагромадження пісковику. На розі стояла винна крамниця, а далі — магазин
перук і манікюрний салон. У підвалі церкви проводили збори Контролерів ваги, і я вже була тут раніше, майже двадцять років тому, того літа, коли жила з
бабусею.
У Школі Латроп платили добре, але не аж так, щоб моїм батькам не потрібно
було шукати роботу на літо. Того року, коли мені було шість, їх обох запросили
працювати в цілодобовому таборі в штаті Мен. Тато мав бути інструктором з
водних видів спорту, навчати дітей кататися на байдарках і каное. («Ти вмієш
кататися на байдарках і каное?» — запитала я, і тато, який виріс у Брукліні, усміхнувся й сказав: «Я навчуся».) Доки він мав бути на воді, мама збиралася
вести програму з декоративно-прикладного мистецтва. Їм надавали
проживання та харчування, окрему кімнату й високу зарплатню. Єдина
проблема полягала в тому, що я була недостатньо дорослою, щоб мене взяли в
табір як відпочивальницю або щоб самій залишатися в їхній кімнаті. Тож вони
попросили маму моєї мами приїхати з Коннектикуту й пожити зі мною в Нью-Йорку.
— Ми з Дафною чудово проведемо час! — сказала бабця.
Я нічого не говорила. Я не могла сказати батькам, що боюся бабцю. Моя мама
й бабуня, таткова мама, були м’якими, теплими й добре пахли, а бабця була
загострена й кістлява, від неї тхнуло несвіжою кавою. У ній не було жадної
лагідності, вона не скидалася на булочку, як мама. Її сиве волосся було коротко
підстрижене, а очі, що здавалися більшими через окуляри для читання, скидалися на два яйця-пашот. Мама носила яскравий одяг вільного крою: блузки, довгі спідниці з подолом аж до підлоги або комбінезони з кишенями, повними липкої стрічки й ґудзиків, шматочків паперу для оздоблення, пар
сережок і ключів від будинку, ірисок і монет. У бабуні була велетенська сумка
New Yorker
із брязкітливим брелоком, телефоном і зарядним пристроєм,
бібліотечною книжкою, яку вона саме читала, і запасною бібліотечною
книжкою на випадок, якщо перша закінчиться, та ще пом’ятим бутербродом з
арахісовим маслом й абрикосовим варенням на випадок, якщо хтось із нас
зголодніє. Бабця вбиралася в бездоганно білі блузки й бездоганно випрасувані
чорні штани без кишень. І носила маленьку бездоганну сумочку.
Перед появою бабці мама сіла поруч зі мною на ліжко.
— Бабця тебе любить, — заговорила вона. — Ти ж це знаєш, правда?
Я кивнула й подумала: якщо хтось насправді тебе любить — не потрібно, щоб
тобі про це говорили. Бабця надсилала мені подарунки на Хануку та день
народження, цілувала мене в щоки та обіймала під час зустрічі й на прощання, але ті обійми та подарунки скидалися на обов’язок. Мені здавалося, що я була
не такою внучкою, на яку сподівалася бабця: маленькою, охайною, гарненькою
дівчинкою, яку можна повести на «Лускунчика» або на чай у
Plaza
. Того літа
волосся в мене доросло до талії і часто плуталося. У мене були сухі лікті й
подерті коліна, я була висока на свій вік й округла, як мої батьки. Здавалося, що бабці не надто подобається, коли я поряд, зовсім не так, як бабуні, коли ми
відвідували її в Аризоні або коли вона приїздила на свята. У бабуні на кухні був
спеціальний стільчик, на який я могла ставати, коли опинялася там, а вночі вона
дозволяла мені спати у своєму великому ліжку.
Мама обійняла мене й притиснула до себе.
— Якщо сумуватимеш за нами… або якщо бабця робитиме щось таке, від чого
тобі буде погано…
Я мовчки дивилася, як мама витягла з кишені рожевий клаптик паперу й
причепила його кнопкою до центру коркової дошки над моїм столом, на якій
зазвичай висіли мої малюнки олівцями та фарбами.
— Це наш номер, — сказала вона. Голос у неї пом’якшав, і вона стала більше
схожою на саму себе. — Ми тобі дзвонитимемо щовечора. Але ти можеш
зателефонувати нам, якщо знадобиться. Будь-коли. Хоч би що трапилось.
Наступного ранку приїхала бабця й притягла із собою чорну валізу. На ній
були золоті сережки у формі вузликів і браслет із золотих ланок на зап’ясті. На
нігтях був свіжісінький манікюр — овали лососевого кольору, загострені на
кінчиках.
— Дафна! — сказала вона, розтягнувши губи в усмішку. Бабця обійняла мене
й міцно пригорнула до себе однією рукою, а другою помахала з дверей моїм
батькам. — Ні про що не турбуйтесь. Ми з Дафною чудово проведемо час!
Я стояла біля вікна й дивилася, як батьки складають у багажник машини всі
свої торби з речами та сумку, наповнену номерами
New Yorker
, котрі тато
планував читати. Тато з грюкотом зачинив багажник. Мама послала останній
повітряний поцілунок. Потім вони з’їхали з узбіччя й помчали по Ріверсайд-
драйв до Генрі-Гадсон-парквей. Я бачила висунуту з вікна мамину руку, що
махала мені, доки вони не завернули за ріг і не зникли з поля зору. І тоді ми з
бабцею залишилися самі.
Бабця оглянула мене. Голос у неї був радісний, але тіло напружене.
— Ми тут дещо змінимо, — сказала вона і, нахилившись до шафи під
раковиною, витягла пакет для сміття.
Я дивилася, як вона відкриває холодильник і кидає в той пакет буханець
білого хліба, баночку сметани, три пачки масла й контейнер
Tupperware
, наполовину заповнений тістом для печива із шоколадною стружкою (іноді
мама пекла по два печива кожному з нас після обіду, а іноді дозволяла мені на
десерт з’їсти ложку того тіста). Залишок дволітрової пачки апельсинового соку
вона вилила в каналізацію, а потім туди само — ще чотири літри.
— У соку нема нічогісінько, крім цукру. А біла їжа — погана їжа, — сказала
бабця. — Це здебільшого отрута.
«Отрута?» — подумала я. Мої батьки не давали б мені отрути! Але я мовчала, доки бабця шмонала комору, висипаючи банки цукру та борошна, коробки
пісочного печива, пластівці, якими мені подобалося снідати, і пшеничні
крекери, які я їла із сиром і яблуком в обід.