Страница 35 из 114
Арден кивала, доки я пояснювала, як розпочинала вести свій блог, як знайшла
спонсорів і як стала заробляти гроші, як компанії надсилають мені одяг, а іноді
просто посилання на сайт, щоб я могла собі щось вибрати, і промокоди для моїх
підписників, якими можна скористатися, коли вони купують у них.
— І скільки ти отримуєш за один продаж? — запитала Арден.
— Небагато, — відповіла я. — Надто якщо врахувати, скільки часу потрібно, щоб дібрати й сфотографувати одяг, а потім написати про нього, прорекламувати його та надіслати бренду свою аналітику після завершення
кампанії.
Доки я говорила — з’явилися батьки Лоу. У місис Лоу було каштанове
волосся до плечей, вона усміхалася тонкими губами, як в Арден. Містер Лоу
був невисокий, але міцний, як Стюарт, а його лисину оточував тонкий шов, як
у Франкенштейна.
— Операція з пересадки волосся, — весело пояснив він, погладжуючи
коротеньку щетину. — Лікар обіцяє, що до урочистого дня все заросте.
Я вирішила, що зараз слушна мить.
— Вибачте, — сказала я і пішла прогулятися оселею, де Дрю та Стю
намірилися будувати спільне життя.
Квартира була дуже гарна, з купою художньо оброблених дерев’яних виробів, виготовлених на замовлення, та блискучих підлог, оформлена зі смаком у
вишуканих бежевих, тепло-сірих і кремових відтінках із золотими та темно-синіми акцентами. Я бачила стільниці з граніту та білого мармуру, фактурні
шпалери та скляні шафи, а ще чорно-білі фото в рамках — Дрю розповідала
мені, що вони зі Стюартом почали їх збирати. Центральним елементом їдальні
був модерновий світильник з вісьмома лампочками з матового скла на кінчиках
хвилястих трубочок із неіржавкої сталі. Він скидався на електрифікованого
восьминога, і я знала, що коштує світильник понад п’ять тисяч доларів — Дрю
мені розповідала.
Про самих гостей я з гіркотою подумала, що вони скидаються на результати
вдалого експерименту з євгеніки. Усі жінки були стрункі, усі чоловіки —
м’язисті, у всіх були ідеальні зуби, блискуче волосся й гарний дорогий одяг.
Кілька чоловіків, як-от дядечко Мел, мали вигляд відповідно до свого віку, але
більшість чоловіків і всі жінки ніби натиснули кнопку «пауза» в п’ятдесят, і
протягом наступних років їхні обличчя ставали дедалі більш підтягнутими й
круглими, замість того щоб обвисати й укриватися зморшками. І, звичайно, всі
вони були худими. Сором і відчуття, що я тут ніби неповноцінна, огорнули
мене, наче старий, добре відомий плащ. Змушуючи себе тримати спину прямо, я підійшла до стіни й стала там, щоб стежити за людьми.
Я помітила, як батько Дрю звертається до натовпу у вітальні, зі склянкою
якогось напою бурштинового кольору в руці. Він був досі вродливий, з темним
волоссям, образ успішного керівника в костюмі, либонь, пошитому за мірками.
Утім, коли він, вибачившись перед гуртом людей, з якими розмовляв, пішов до
бару, у його опущених плечах та в тому, якою ходою він ступав по підлозі з
бразильського червоного дерева, видно було втому та смирення, а не радість
батька нареченої. Він мав вигляд чоловіка на якомусь діловому заході, де йому
не подобається, а не на святкуванні найрадіснішого доньчиного дня. Не один
раз я бачила, як він поглядав на важкий золотий годинник на зап’ясті, чекаючи
на випивку, або похитувався з п’яток на пальці, наче не міг діждатися, коли вже
можна буде піти. І я бачила, як очі Дрю стежать за ним, навіть коли вона
розмовляє з кимось іншим, як вона, здавалося, чекає, щоб він її відзначив, похвалив, привітав або навіть просто помітив.
Лілі Кавано вмостилася на дивані на протилежному боці кімнати в блискучій
тафтовій спідниці й чорному трикотажному топі з вирізом-човником, з якого
видно було її ключиці. Містерові Кавано, здавалося, не терпілося, а от вона
просто нудьгувала, переводячи погляд з книжкової шафи на камін, із
старовинного бара-візка на картину-абстракцію, і в очах у неї читалося: «Я все
це вже бачила раніше». Коли вона помітила мене, очі в неї зупинилися. Вона
вимовила моє ім’я: «Дафна!» — отим своїм хрипким голосом і пішла кімнатою, щоб узяти мене за обидві руки. Її сяйливе накручене волосся було зібране ззаду, а губи були такі пухкі й мерехтливі, що скидалися на дві крихітні блискучі
сосиски, причеплені до нижньої частини обличчя. Вона пахла так само, як я
пам’ятала зі школи, — важкими мускусними парфумами з відтінком сигарет, і
в неї був той самий аристократичний голос, таке саме загострене підборіддя та
владний нахил голови. Дрю розповідала мені, що в коледжі Лілі Кавано на
змаганнях каталася на конях, а ще на батькові Дрю — на її жаль. «Краще б вона
обійшлася самими лише кіньми», — говорила Дрю.
— Маєш чудовий вигляд, — сказала Лілі.
— О, дякую, місис Кавано, — відповіла я. — Я така рада знову вас бачити. —
Я намагалася не надто замислюватися, що може насправді думати про мою
зовнішність ця жахливо худа, жахливо шикарна жінка. — Ви, мабуть, щасливі
за Дрю.
Вона ледь помітно всміхнулася мені й мовила:
— Ну.
Я не зовсім зрозуміла, був це початок якоїсь довшої відповіді чи, власне, вся
відповідь, але дізнатися мені не вдалося, бо за мить Дрю схопила мене за руку.
—
Mére
, я вкраду в тебе Дафну на хвилинку. Їй треба познайомитися з іншими
дружками!
Дрю потягла мене до іншої вітальні (там був телевізор з пласким екраном, замаскований під картину, що висить над каміном) і познайомила мене з
Мінервою, мініатюрною жіночкою з темним волоссям, ретельно зібраним
ззаду. Мінерва говорила з легеньким незрозумілим акцентом. Бездоганна шкіра
кремового кольору, великі карі очі з трохи скошеними куточками, а макіяж
такий яскравий — контури на вилицях і густі чорні брови, значно ширші за її
власні, тож я, мабуть, не впізнала б її, якби мені трапилось побачити цю жінку
ненафарбованою.
— Мінерва — просто чарівниця, коли треба впоратись із чорними цятками. Її
салон нещодавно назвали серед найкращих у місті за версією журналу
New
York
!
— А Дрю — моя найліпша клієнтка, — додала Мінерва. «Почесна дружка /