Страница 34 из 114
— Усе гаразд, — відповіла я, пригладжуючи волосся й озираючись.
Містер Кавано розмовляв біля бару з іншими чоловіками середнього віку в
темних костюмах, а місис Кавано підійшла до вікон, що виходили на північний
край Центрального парку. Увесь вечір я спостерігала, як ці двоє походжають
квартирою, майстерно прокладаючи собі шлях так, щоб навіть не наближатися
одне до одного.
— Що там між ними? — запитала я Дрю в убері на шляху додому після вечері
в
Indochine
.
Вона стиснула губи, а потім спішно розтиснула, доки помада не встигла
розмазатись, але я бачила, як сіпається її нога вгору і вниз, як вона постукує
пальцями по підлозі автомобіля.
— Гадаю, що вони просто типу вирішили жити окремим життям і з’являтися
разом, коли доводиться.
«Чудово», — подумала я, згадавши своїх батьків: як мама дістає з
холодильника холодне пиво, почувши, як відчиняються двері ліфта, щоб
простягнути його татові, щойно він увійде до квартири, і як тато кладе мамині
ноги собі на коліна, коли вони дивляться серіали про британську поліцію, що
їм обом подобаються. Я уявила, як вони разом танцюють на кухні, похитуючись під старий ритм-енд-блюз, тато обіймає маму за талію, а вона
щокою лежить на його плечі. Їм подобалося розповідати, що вони жодної ночі
не провели окремо, відколи я народилася і мама відрядила тата додому з
пологового будинку, щоб він наостанок як слід виспався вночі.
— Як думаєш, у мене буде взагалі нагода поговорити з героєм дня? —
запитала я Дрю, яка, стоячи навшпиньки, вдивлялася в натовп.
Досі такого не траплялося. Хоч би скільки було тих коктейльних вечірок, ми
зі Стюартом за весь час лише обмінювалися люб’язностями.
— Зараз його ніде не видно, — відповіла Дрю. — О, зате он Коріна Бейлі!
Ходімо привітаємось.
— Даруй, що?
Коріна була колишньою нареченою Стюарта, і про це чудово відомо було як
мені, так і всім глядачам. Це їй він освідчився по телевізору у фіналі сезону, який дивилися п’ять мільйонів людей. І це Коріну він кинув, щоб бути з Дрю.
Останнє, що я читала про Коріну на сайті
US Weekly
: вона з розбитим серцем
прагне досягти успіху як відома діджейка в Лос-Анджелесі (звичайно, на сайті
US Weekly
в кожної людини, у якої нещодавно закінчилися взаємини, серце
було розбите).
— Ви запросили на вечірку колишню Стюарта?
— І на весілля.
Побачивши моє шоковане обличчя, Дрю, здавалося, була ще більше
задоволена собою, ніж зазвичай.
— Ми всі дорослі люди, Дафно. Стюарт з Коріною дуже багато пережили
разом. Вони досі дружать.
— Ого. — Я притиснула кінчики пальців до скронь, а потім розкинула руки, зображаючи вибух. — Розрив мозку. То Коріна така і є, як у телевізорі?
Дрю глузливо пирхнула.
— Ані на крихту. По-перше, здається мені, що вона насправді може говорити
як доросла, якщо захоче. А ще… — Вона замовкла, замислившись. — Ну. Вона
не така, якою її вважають. І вона точно мені не подруга. Але якщо вона
з’явиться — буде подія. Журнал
People
напевно щось напише. А може, й фото
надрукують.
— Зрозуміло.
Я поставила келих на стіл біля дверей, біля китайської миски із синьо-білим
візерунком — мабуть, дорогою, знаменитою й антикварною. Одразу виник
офіціант і прибрав келих. Я чула музику джазового тріо із сусіднього
приміщення, бряжчання посуду, плескіт льоду та випивки в шейкерах, вигуки
«Ґорді! Радий тебе бачити, чуваче!» і «Маркусе! Скільки літ, скільки зим!»
Чутно було плескання по спинах і цмокання губ, що розсилали повітряні
поцілунки. У повітрі витали запахи печеричних аранчині та фаршированого
інжиру, загорнутого в бекон, а ще гарбузового супу, який подають у стопках з
ложечкою свіжих вершків і дрібкою зеленої цибулі. Ті аромати, мабуть, були
смачними, але я так нервувала, що від них у мене в животі все стискалося.
І саме цієї миті чоловічі руки затулили очі Дрю. Вона вигукнула: «Стюарте!»
— і обернулася. Це саме він і був, Стюарт Лоу, в реальності навіть гарніший
(хоч і трохи нижчий), ніж по телевізору. Дрю поцілувала його довгим
поцілунком під схвальні вигуки та цокання келихів, а кілька хлопців кричали:
«Ми вам не заважаємо?»
Відпустивши її, Стюарт обійняв мене так, ніби це була просто формальність, і сліпучо всміхнувся:
— Дафно. Радий знову тебе бачити.
Стюарт Лоу був одягнений у темно-сірий костюм у ледь помітну світлу
смужку, білу сорочку та синю з помаранчевим краватку. Манжети з
монограмою, золоті запонки, зуби такого самого кольору, як у всіх учасників
реалітішоу, яких мені лиш доводилося бачити, я такий відтінок називаю
«телевізійно-білим». Одну руку він поклав на плече Дрю, яка дивилася на нього
таким поглядом, ніби просто шаленіла від обожнювання — що здалося мені
награним, і ця підозра посилилася, коли вона дістала телефон, простягнула
руку й зробила їхнє парне селфі.
Стюарт жартома вдав, що відбирає телефон, і з усмішкою повернувся до мене.
— Так, Дрю розповідала мені про твої витвори.
— О, — мовила я, потай витираючи спітнілі руки об спідницю. — Це занадто.
Власне, то просто поробки.
— Дафна — інфлюенсерка, — сказала Дрю голосом, сповненим гордості.
Вона стиснула мене в обіймах.
Стюарт познайомив мене зі своєю сестрою Арден, яку я також уже знала із
шоу, де вона ненадовго з’являлася під час епізоду з поїздкою до рідного міста.
Арден була тієї самої масті, що й її брат — таке саме темне волосся та темні
очі, але він був гарний, як кінозірка, а вона скидалася на кролика: з тонкими
губами, великими передніми зубами й гострим підборіддям, а всміхалася так, що видно було ясна. Очевидно, Стюартові дісталося все найкраще з генофонду
Лоу, а Арден ще не встигла обколотися тими препаратами, за допомогою яких
багато нью-йоркських жінок змінювали своє обличчя.
— То що робить інфлюенсер? — запитала Арден.
Я не могла зрозуміти — справді їй цікаво чи це просто ввічливість, але все ж
таки відповіла.
— Ну, починаєш із якоїсь онлайн-платформи, з каналу на ютубі чи з блогу, —
розповідала я.