Страница 30 из 114
пропорційно до того, скільки сили витрачаєш на навчання, і прийшов на свій
випускний в орендованому смокінгу з фраком.
Наївшись досхочу, ми зібрали залишки страв і сіли на потяг
G
до Брукліна. Я
знала (а от Дрю, може, й ні), що
G
— єдиний потяг, який не ходить до
Мангеттена. Того дня в ньому було повно пасажирів, переважно не
світлошкірих, серед яких іноді траплялися хіпстери та літні польки. Я помічала, що вона придивляється до них, але якщо вона щось про це й думала — то зі
мною думками не ділилася.
Ми зайшли до
Sahadi’s
, улюбленої середньосхідної крамниці мого батька на
Атлантик-авеню. Ми з Дрю блукали серед рядів скляних банок заввишки до
коліна, у яких лежали всілякі горіхи: фісташки, арахіс, мигдаль і кеш’ю, смажені, солоні й несолоні, чищені й нечищені. Покупці займали чергу біля
прилавка, неприродно спокійний чоловік із Середнього Сходу з охайними
вусами приймав їхні замовлення, а двійко жінок набирали хумус, баба гануш і
кеббе в пластикові контейнери.
Дрю навіть замовила грамів зо двісті гарбузового насіння й тихенько
подякувала, коли мій тато сказав:
— Я пригощаю.
Заплативши, ми пішли із сумками до ресторану з назвою
Tripoli
й там сиділи, пили чай і їли шматочки липкої, просоченої медом пахлави. Тато розгадував
недільний кросворд, я читала детектив Аґати Крісті, а Дрю, теж
підготувавшись, гортала новий номер
Vogue
. Коли настав час іти, Дрю ввічливо
відмовилася знову спускатися в метро й натомість із мобільного
зателефонувала водієві свого батька.
— Хочеш узяти щось додому? — запитала я, вказавши на пакети із залишками
тибетської їжі.
Вона журливо мені усміхнулася.
— Я навіть не уявляю, що зробила б моя мама, якби знайшла в нашому
холодильнику щось смажене у фритюрі. Мої батьки…
Вона, здавалося, хотіла ще щось сказати, але саме цієї миті з-за рогу виїхав
«Таун-Кар» і зупинився на узбіччі.
Дрю відчинила двері, а потім, на мій подив, міцно обійняла мене.
— Це був найкращий день у моєму житті, — сказала вона.
І не встигла я щось відповісти або пересвідчитись, що вона жартує, як вона
зачинила двері — й машина поїхала, а я залишилася з пакетами тибетської їжі
в руках, охоплена неспокоєм і сумом.
Удома тато розпакував усе на кухні, переклавши залишки шведських
фрикадельок і тушковані короткі реберця, які готував на тижні, щоб звільнити
місце для соусів і кульок кеббе.
— Я радий, що Дрю сходила з нами. — Тато заліз із головою в холодильник.
Я не бачила виразу його обличчя, коли він сказав: — Мені здалося, що вона
була голодна.
«Авжеж», — подумала я.
— У них є кухарка, яка готує їм усе, що вони лише побажають.
— Так, ти казала.
Тато зачинив холодильник, витер руки рушником і взявся рівняти стосик
The
New York Times
на кухонному столі. Я пішла у свою кімнату попрацювати над
аквареллю, яку малювала для мами на день народження, і поміркувати про
подругу та про те, що бувають ще інші речі, окрім їжі, до яких можна бути
голодним.
Я знала, що, цілком вірогідно, у понеділок вона мене ігноруватиме. Мені було
байдуже. Я все одно хотіла з нею дружити, бо вона була саме такою, якою
хотіла бути я. Вона була гарна, весела і гламурна, така широка, розгорнута
крутість, тим часом як я залишалася спітнілим, закрученим спраглим вузликом.
Я хотіла, щоб вона була моєю подругою, щоб розповідала мені свої секрети.
Хотіла бути поряд з кимось гарненьким, якщо вже самій гарненькою бути не
судилося. Хотіла її тимчасової доброти й товариства стільки, скільки вона
ладна була мені дати. Я прагнула бути саме такою, як вона, і якщо це було
неможливо, то принаймні хотіла бути поряд з нею. Я ладна була давати все, що
їй знадобилося б від мене. Ладна робити все, що для неї потрібно було зробити.
***
Коли шоу закінчилося, Дарші зібрала залишки їжі. Я помила посуд і вивела
собаку на останню вечірню прогулянку, відкрила інстаграм і клацала —
«вподобати», «вподобати», «вподобати», «вподобати» — на десятках
коментарів, доки Бінґо дзюрила. Запитання «Як мені стати сміливою, як ти?»
досі чекало, і я ще анітрохи не наблизилася до відповіді.
Повернувшись, я побачила Дарші на кухні із чашкою чаю в руках. Вона зняла
лінзи й наділа окуляри, великі, у круглій оправі, які, здається, залишалися в неї
ще зі школи. Що довше я зволікала, то важче ставало сказати правду й то
більше підстав могло виникнути в Дарші, аби звинуватити мене, що я
намагалася це приховати.
І я сказала:
— Гей, послухай-но.
Дарші схилила голову.
Я глибоко вдихнула й одним видихом вимовила:
— Дрю Кавано приходила до Шніцерів минулого тижня. Просила в мене
вибачення. Вона в червні виходить заміж, попросила мене бути однією з
дружок. І я сказала, що згодна.
Довго-довго Дарші просто стояла, втупившись у мене.
— Повірити не можу, — нарешті вимовила подруга.
Серце в мене завмерло. Буде, вочевидь, нелегко.
— Вона в розпачі, — сказала я.
— Уявляю собі.
— У неї зовсім немає подруг.
Дарші пирхнула.
— Хочеш сказати, що немає студентських версій нас? Ще якихось дівчат, котрих вона б використала й викинула?
Я відповіла:
— Напевно, є. Хоча Дрю каже, що проходить терапію.
На це вона лише знову пирхнула, закотивши очі.
— Вона справді в розпачі. Пропонувала мені заплатити.
Дарші поставила чашку та схрестила руки на грудях.
— От тепер я справді здивована.
— Про що це ти?
— Я про те, що в «Корпорації Кавано» проблеми.
Вона непевним кроком пішла до своєї сумочки, вихопила телефон і відшукала
статтю на
Bloomberg News
. «“Корпорація Кавано” прагне позбутися
проблемного флагманського магазину на П’ятій авеню». Я переглянула текст, дещо зачитуючи вголос.
— «Два роки тому “Корпорація Кавано” придбала хмарочос на розі П’ятдесят
третьої вулиці та П’ятої авеню, що став перлиною в її портфоліо нерухомості…
тра-ля-ля… двоє основних орендарів виїхали, ще один сидить на валізах…» Що
таке коефіцієнт
LTV
?