b063763bf3984c2ef6c69d5c0efa1423

та

Barneys

, і писала твори з англійської, вислухавши, як

Дрю розповідала мені в загальних рисах, що вона хоче сказати — зазвичай

лежачи, розкинувшись на своєму ліжку, втупившись у стелю. І щоразу після

кількаденної уваги Дрю ігнорувала мене, дивлячись крізь мене, наче я взагалі

перестала існувати.

Я ще не чула тоді слова «газлайтинг», але розуміла, що Дрю змушує мене

почуватися божевільною, ніби я не можу довіряти власним вухам чи очам. Ще

я знала: геть за всіма показниками належу до зграї Дарші, Френкі Фоґельсон, Девіда Джонсона та Джуна Ву Пака. Розумні діти, мрійливі, вигадливі, неприкаяні диваки. Вони були щедрі, віддані та добрі. Але жоден з них не був

таким звабливим, цікавим чи веселим, як Дрю. Вона змушувала мене гніватися

та ображатися, сумніватися в собі, а іноді навіть ненавидіти себе, але також

перетворювала всі дні, проведені з нею, на пригоди. На кожен випадок, коли

Дрю кидала мене, ігноруючи в класі чи їдальні, припадав день, коли вона

хапала мене, щойно я заходила до нашої класної кімнати, і відчайдушним

голосом, ніби це щось термінове, шепотіла подробиці про те, як минув її вечір

чи вихідні, мені на вухо. Просила допомоги, поради, їй потрібно було

зрозуміти, як поводитися з двома хлопцями, що їм обом вона подобається, а ще

потрібно було, щоб я перечитала її домашнє завдання з історії. Їй потрібна була

я.

Якось у суботу ввечері вона мене здивувала:

— Гей, можна я приєднаюся до однієї з тих ваших із татом гастрономічних

пригод?

Я зіщулилася. Я почувалася дурною, розповідаючи Дрю про ті наші пригоди: як ми з татом читаємо газети, кулінарні блоги й журнали, вишукуючи те, чого

ніколи не пробували. Наші вештання приводили нас до всіх п’яти районів, де

ми куштували тамале, липкий рис у листках лотоса, бірманський тофу, філіппінську смажену курку, білоруські деруни, польські пероги, грузинські

хінкалі та пельмені тонтон, начинені нарізаними й приправленими свинячими

ніжками. Я їла смаженого козла, курячі ніжки, молочне порося, суп із

кльоцками та локшину даньдань, ферментовані качині яйця, алігатора та

кенгуру на грилі, дуріан, фіолетовий ямс та джекфрут.

За правилами, ми пробували нове місце щонеділі. Мій тато вибирав ресторан.

Моїм завданням було скласти маршрут, почитати про країну чи регіон, страви

яких ми збиралися куштувати, і знайти книгарню, бібліотеку або кав’ярню біля

ресторану, де ми могли б посидіти й почитати після їжі, і, може, взяти десерт.

Дарші кілька разів приєднувалася до нас і навіть радила улюблені місця своєї

родини в Джексон-гайтс, але я почувалася по-дурному, коли розповідала Дрю

про те, як ми проводимо неділі, розуміючи, як по-дитячому це, мабуть, звучить

— день з татком! — для дівчини, яка курила травку у восьмому класі та

втратила цноту в дев’ятому. Але Дрю слухала із задумливим і щирим обличчям.

Вона ставила мені запитання: «Що найдивніше тобі доводилося їсти?», «Що

тобі найбільше сподобалося?», «Це ви лише удвох з батьком, цілий день?»

Я казала їй, що ми будемо раді, якщо вона приєднається до нас, — без жодної

надії, що вона справді це зробить. Але того прохолодного сонячного

жовтневого дня вона рано-вранці радісно подзвонила в наші двері. Її обличчя

сяяло, обрамлене рожевим кашеміровим шарфом і рожевою шапочкою з

помпоном.

— То який у нас план?

Замість того щоб пробувати щось нове, ми з татом погодилися порушити

власні правила й запросили Дрю до старого улюбленого місця з екзотичною

кухнею, котре не було надто складним чи незвичайним — щоб вона не

залишилася голодною. Ми сідали на потяг

Е

до Джексон-гайтс і йшли

вулицями, на яких було повно вивісок іспанською та пенджабською мовами з

рекламою

DVD

-дисків і телефонних карток, корекції брів ниткою і духовних

ванн, доки не дісталися до «Гімалайського Яка» на Рузвельт-авеню. Стіни там

були обшиті молитовними прапорами й різьбленими дерев’яними панелями, усі столи були зайняті. Я знала, що Дрю не звикла до очікування та до

ресторанів, де неможливе бронювання, утім вона мовчки терпеливо чекала, стоячи поруч зі мною, доки ми сіли й офіціантка з темним сяйливим волоссям, зібраним у хвіст, підійшла, щоб налити нам у склянки води.

Тато коротко вклонився їй і тихо сказав:

— Намасте.

— Він скрізь це робить, — прошепотіла я Дрю, відчуваючи водночас

ніяковість і гордість.

Я подумала, що їй це здасться банальним — те, як мій батько намагається

навчитися ввічливо вітатися мовою нації чи регіону, страви яких ми сьогодні

споживаємо. «Це вияв поваги», — пояснював мені він.

— Мій батько каже, що всі в Америці повинні говорити англійською, —

сказала Дрю трохи зніяковіло.

З-поміж багатьох випадків, коли Дрю згадувала свого батька, оце вперше в її

голосі я чула щось окрім гордості.

— Звісно, він не єдиний, хто так вважає, — м’яко сказав мій батько. —

Особисто мені здається, що це вияв поваги.

Я побачила, як Дрю витріщилася, помітивши рядок меню про козячий бутан

— це була страва з обсмажених козячих кишок, печінки, серця та нирок, яку

подають із зеленим перцем чилі, цибулею, помідорами та зеленню.

Тато замовив пельмені зі свининою, що звуться момо, смаженого у фритюрі

червоного окуня, тушкований пак-чой, ковбасу з яка, козячий тгалі, часниковий

наан, а на десерт щось на кшталт густого рисового пудингу під назвою кгір.

Дрю озиралася довкола, широко розплющивши очі, спершу роздивляючись

відвідувачів, потім — їжу. Я хвилювалася, що вона нічого не їстиме — я вже

не раз чула, як вони з Ейнслі та Ейвері шепотілися, гигикаючи, про сочевицю, яку Дарші іноді приносила на обід: вони казали, що вся індійська їжа на вигляд

наче дитячі какавельки. Але Дрю здивувала мене — вона сміливо куштувала

все, навіть яка, доки тато розважав нас розповідями про своїх учнів з минулих

років: про дівчину, що роздрукувала підсумкову роботу просто з інтернету й

навіть не завдала собі клопоту видалити логотип

Internet Professor

, і про

хлопця, який вважав, що до одягу зусиль потрібно докладати обернено