Страница 27 из 114
«Я багато чого бачила», — але схоже було, що вона досить задоволена моїм
товариством. А в статті, яку я прочитала того ранку, йшлося про те, що один з
найшвидших способів подолати біль — зайнятися волонтерством, пожертвувати свої гроші чи час, зробити добру справу або допомогти людині, котра цього потребує. Можливо, я не мала змоги просто зараз допомогти якійсь
людині, але, либонь, тварині також згодиться.
Через тридцять хвилин у мене в рюкзаку опинилися один великий чек, ліжко
для хатніх тварин, вітаміни для тварин, кілька жувальних іграшок, три з
половиною кілограми поживного органічного сухого корму, а Бінґо на повідку
ввічливо ступала біля мене. Вона зіщулювалася від гучних звуків і великих
чоловіків, а коли до нас із грюкотом наближався сміттєвоз — притиснулася до
моїх щиколоток і відмовлялася йти, тож довелося мені підхопити її і нести
через весь квартал, затиснувши під пахвою, наче м’яч.
— Не звикай до цього, — наказала я, поставивши її на землю, коли сміттєвоз
проїхав. На Сто першій вулиці я пояснила їй, що ми майже вдома. — Тож зроби
свої справи тут.
Бінґо, здавалося, почула мене, слухняно скрутилася, а потім енергійно
загребла землею те, що в неї вийшло. Я все прибрала й понесла її нагору.
— Ти завела собаку? — запитала мама.
Лише мигцем поглянувши на моє обличчя, вона нахилилася й узялася пестити
Бінґо.
— Привіт, красуне! — мовила вона.
Бінґо обійшла всю квартиру, ретельно обнюхала килим і ніжки меблів, зазирнула під диван. Вона дозволила мамі почухати її за вухами, потім
застрибнула на диван, тричі покрутилася навколо себе й заснула, задоволено
зітхнувши.
Усе склалося просто чудово. Коли почалися заняття й однокурсники
запитали: «Як провела канікули?» — я могла сказати: «Завела собаку», а не
розповідати: «Потрапила у вірусне відео, бо один хлопець назвав мене
товстухою, і я розчавила йому ногу». Бінґо виявилася чудовою товаришкою —
лагідною та люб’язною, ненапряжною та страшенно фотогенічною. Мої батьки
панькалися з нею, наче з рідною онучкою. Мама спицями та гачком в’язала їй
светри, а тато у своїй повітряній фритюрниці готував смаколики із сушеного
м’яса.
— Я щойно її вигуляла, — озвалася Дарші з вітальні, доки Бінґо промчала з
одного кінця квартири в інший, а потім назад.
Закінчивши цю розминку, вона стала біля моїх ніг, глибоко дихаючи, висолопила язика й зиркнула на мене своїм фірмовим благальним поглядом. Я
понишпорила в коробці вергунців
Alpine Yum-Yums
, і хвіст Бінґо несамовито
закрутився, а очі, здавалося, засяяли захопленим очікуванням.
— Як думаєш? Тайське чи бірманське? — запитала Дарші. — Чи далі
дертимемося на гору Магіма?
Місяць тому старший брат Дарші, Чараґ, одружився. Святкування тривало три
дні, складалося із шести подій та увінчалося балом у залі готелю в Нью-Джерсі.
Танці тривали годинами: спочатку Ґарба, а потім, після півночі, діджей почав
умикати Бейонсе та Демі Ловато. Розкішний вегетаріанський шведський стіл
поповнювався аж до ранку. Наприкінці ночі мама Дарші стояла біля дверей і,
прощаючись, укладала кожному гостеві в руки їжу, охайно запаковану та
підписану кейтерами. Декілька тижнів після весілля ми об’їдалися дгоклою, шрикгендом і трьома різними видами далу, утім однаково та купа, яку Дарші
почала називати горою Магіма на честь нареченої свого брата, ледь почала хоч
трохи зменшуватись.
Вирішили підігріти трохи хаді та замовити спрінг-роли й млинці з арахісовою
пастою. Я кинула Бінґо ласощі, пішла до своєї кімнати й причепила телефон до
штатива, приладнаного до одвірка. Я зробила шість знімків, на яких тримала
торбинку з одягом, вибрала найкращий, обрізала його, вибрала улюблений
фільтр і додала підпис, який надрукувала ще дорогою додому: «Цікаво, що в
сумці? Любенькі мої, я наразі не можу вам розповісти, що на вас чекає, але це
буде дещо (увага: каламбур) ВЕЛИЧЕЗНЕ. Відбувається щось велике, і я дуже
вдячна кожній та кожному з вас за те, що ви поряд зі мною йдете цим шляхом.
Я знаю, що ви вже це чули, але й уявити не могла, що опинюся тут і
викладатиму свої фото, щоб їх побачив увесь світ. Я вважала, що моє тіло —
це неприйнятно і що мені потрібно ховатися. Саме таке говорить нам світ, чи
не так? Але нині, можливо, якщо достатньо з нас встане й покаже себе саме
такиими, як ми є, якщо ми викладатимемо дописи про наші розквітлі, зайняті, безладні та прекрасні життя, нашим дочкам не доведеться ковтати ту саму
брехню».
Я
додала
відповідні
хештеги:
#покажімосебе,
#красаплюссайз,
#пишаюсясвоїмрозміром, #стильплюссайз, #нафігстандартикраси і — мій
улюблений — #непрошувибаченнязасвоєтіло. Я позначила бренди виробників
бази під макіяж на моєму обличчі, підводки на повіках і ягідного кольору
блиску на губах, а також туніки, легінсів та взуття, намагалася не відчути
провини, розуміючи, що я більше схиляюся до «розквітлих» і «прекрасних», ніж до «безладних» і «зайнятих». «Завтра», — пообіцяла собі. Завтра викладу
щось чесніше — фото з тренування, з обличчям без макіяжу, або знімок моїх
ніг у штанах для йоги, без фільтрів. Я швидко сфоткала Бінґо, яка стрибала по
ще один вергунець, і виклала це на її інстаграм-сторінку, а тоді попленталася у
вітальню, яку ми з Дарші обставили штуками, що їх знайшли онлайн на
Craigslist
, і тим, від чого хотіли позбавитися наші батьки: старий диван, який
набрид моїм мамі й татові, і скляний журнальний столик від Шагів. Ми з мамою
обклеїли одну зі стін вітальні аркушами паперу для скрапбукінгу так, що
вийшов візерунок з блискучо-золотого та світло-зеленого кольорів, а ще я
зробила декупаж недорогих таць із «Ікеї» шматочками старих шпалер та
обгорткового паперу й поставила їх на дерев’яний журнальний столик, на
якому добре проглядали скалки. Дерев’яна
джарока
, яку бабуся Дарші
подарувала на входини, посідала почесне місце на південній стіні: «Подарунок
на весілля! З Раджастану!» — пояснила бабуня з гордим кивком, коли брат і