Страница 26 из 114
Я квапливо пішла від неї коридором, на звуки вчительського свистка та
скрипу кедів об паркетну підлогу… а там Дрю, у футболці «Школа Латроп» і
синіх з білим бавовняних шортах, чекала мене біля входу до дівчачої
роздягальні з підлогою, викладеною кахлями в шкільних кольорах — синьому
та білому, з мансардними вікнами, дерев’яними шафками та душовими
кабінками зі шторами.
— Гей! — радісно вигукнула вона й аж застрибала, пританцьовуючи.
Я побачила, що ноги в неї гладенькі й засмаглі — ані подряпинки, ані шраму, ані незголеної волосинки. У мене ж на ногах були рожеві хвилясті розтяжки
навколо колін та на стегнах, і я, навіть не дивлячись, могла сказати, що сьогодні
вранці в душі не помітила щонайменше один клаптик волосся.
— Будеш моєю партнеркою? Будь ласка! Я жахливо граю у волейбол.
Вона сліпуче мені усміхнулася, і я відчула, що просто не можу стримати
усмішки у відповідь.
— Дівчатка! — гукнула міс Еббот. — На поле, будь ласка!
Дрю схопила мене за руку й повела до спортзалу.
— Дафна зі мною, — оголосила вона та притягнула мене до себе, у зону свого
захисту, схвалення й усього, що до них додавалося.
__________________________________________________________________
9
Традиційний одяг у Пакистані, Афганістані, Таджикистані, Бангладеш, Індії, Непалі та Шрі-Ланці: вільна сорочка до колін, яку носять і чоловіки, і жінки.
10
Дитяча книжка Расселла Гобана.
Розділ п’ятий
О сьомій годині, коли обидва доктори Шніцери повернулися додому, а діти
милися перед вечерею, я поїхала на метро до квартири, де ми з Дарші разом
жили, у районі Морнінгсайд-гайтс. Ми з Дарші спілкувалися протягом усього
навчання в коледжі, особливо після того скандалу в барі, тож, коли я вже два
роки пробула вдома, а Даршіні повернулася, щоб вступити до аспірантури, ми
домовилися разом зняти помешкання. Завдяки черезтинному радіо голодних
художників — товаришів моєї мами — ми взнавали про виставлене житло на
день раніше за всю решту світу, і нам дісталася пристойна двокімнатна
квартира в не-дуже-модному-районі. У тому помешканні на третьому поверсі
були крихітні спальні дивної форми, а ще велика кухня та камін на дровах, що
мені подобались, і тут було тихо — а це дуже цінувала Дарші, і за чотири роки, що минули, помешкання стало насправді нашим.
Я накинула сумку з одягом на руку й полізла нагору. Тут був ліфт, але він
рипів та обурено стогнав від моєї ваги (чесно кажучи, він так поводився, коли
в нього заходив будь-хто, хто важив понад сорок п’ять кілограмів). Був
вівторок, один з тих буднів, коли в Дарші не було ані занять, ані роботи.
Зазвичай я з нетерпінням чекала б на наш щотижневий ритуал: їжа на винос та
низькопробне реалітішоу по телевізору, але того вечора я не відчувала нічого, крім страху. Я понад тиждень зберігала свій секрет. Сьогодні я збиралася
розповісти Дарші, що Дрю Кавано повернулася в моє життя — і, відповідно, у
її життя.
Щойно я увійшла, моя собака Бінґо закружляла навколо ніг, її кремезне тіло
звивалося радісним вихором: «Ти повернулася! Ти повернулася! Ти
повернулася!»
Бінґо дісталася мені через кілька днів після скандального відео з бару. Я
блукала Бродвеєм без певної мети, перш за все тому, що переміщення реальним
світом нагадувало мені, що онлайн-світ — то здебільшого ілюзія, або
принаймні він не такий реальний, як здається. «Більшість людей, які зараз
обговорюють мою зовнішність і моє тіло, — незнайомці, — повторювала я собі, йдучи. — А дехто з них узагалі боти».
Мій батько був на роботі: весняні канікули в Латропі не збіглися з моїми.
Мама майже весь день сиділа вдома, викладаючи малювання по обіді та
вечорами. Я їй тоді вже розповіла про відео, але не про те, яку роль відіграла
Дрю в усій цій справі, і вона впадала біля мене, наче я була якимось інвалідом,
мало не плачучи, кидала на мене сповнені жалю погляди, допитувалася, чи хочу
я чаю або курячого бульйону, пропонувала скористатися подарунковим
сертифікатом на масаж, який я купила їй на День матері. («Як, по-твоєму, мені
повинно допомогти те, що мене мацатиме якийсь незнайомець?» — мало не
гаркнула я.)
Надворі було краще. Тож я ходила на довгі безцільні прогулянки, іноді
годину-дві зависаючи в книгарні чи музеї, перш ніж повернутися. Того дня вже
на шляху додому я, проходячи повз зоомагазин на Бродвеї, помітила в його
вітрині табличку: «Візьми додому подругу».
Я замислилася над цими словами. Того вечора в барі я саме втратила подругу.
Очевидно, мені не завадила б нова. У нашому будинку дозволяли тримати
хатніх тварин, хоча в нас їх ніколи не було. Місис Адельсон у кінці залу
володіла цілою династією гайленд-тер’єрів, а в Джонсонів на п’ятому поверсі
була дрібненька, гучна й нервова чихуахуа.
В собаки у вітрині було коротке тіло з широкими грудьми та закрученим, схожим на штопор, хвостом, як у мопса чи французького бульдога, але морда
була не пласка та зморшкувата, а коротконоса. Стоячі вуха звернулися на мене, коли я наблизилася. Хутро в неї було наче в тигра, руде, у темно-коричневих
смугах, а очі великі й карі. Вона була одягнена в червоний плетений светр і
великий пластиковий комір, що не давав їй лизати шви, і вона лінькувато гризла
тканинну іграшку, яку стискала передніми лапами. На табличці у вітрині було
вказано, що вона «мопс / тер’єр?», а далі йшло таке: «Привіт, мене звати БІНҐО.
Я була безхатьком у Джорджії, і мене знайшли, коли я блукала вулицями. Я
мила, сором’язлива дівчинка, яка приїхала на північ у пошуках справжнього
дому. Я трохи хвилююся, але стану вірною подругою, коли ми з тобою
познайомимося! Будь ласка, заходь і привітайся!»
Я відчинила прозорі пластикові дверцята клітки, Бінґо піднялася, понюхала
мої пальці, глибоко вдихнувши, і дозволила мені себе погладити. Коли я
зупинилася, вона писком підштовхнула мою руку: «Я хіба дозволяла
зупинятися?» Коли я взялася чухати її за вухами, вона зітхнула, аж звиваючись
від задоволення. Її темні очі були сумними — здавалося, що в них написано: