b063763bf3984c2ef6c69d5c0efa1423

на літо, доки мої батьки працювали в літньому таборі в штаті Мен. «Оце таке

тут їдять дівчата?» — здивовано подумала я. Очевидно, не всі: Френкі жувала

щойно куплений гарячий чизбургер, а Дарші відкрила термос із нутовим пюре

і рисом.

Я розстебнула рюкзак. Він був звичайнісінький, із темно-фіолетового

нейлону, і я провела тиждень перед початком занять, вишиваючи на ньому

візерунки — зірочки та завитки з «огірками» — помаранчевими, бірюзовими

та синіми нитками.

— Ой, а що це в тебе? — спитала Дрю й нахилилася, придивляючись.

Сором’язливо розстебнувши пакет з обідом, я показала їй, що приготував

тато. Там був пластиковий контейнер крекерів з маковими зернятками, змазаних вершковим сиром, зі шматочками маринованого тунця та

кружальцями огірка. Був невеличкий пакет домашньої суміші: золотаві

родзинки, сушена журавлина, волоські горіхи та кокосова стружка, а ще

контейнер нарізаної моркви із чашечкою соусу з йогурту й кропу, зварене круто

яйце з дрібкою солі та перцю, загорнутими у вощений папір, кілька

клементинів і пів десятка шоколадних цукерок

Hershey’s Kiss

.

— Шоколад! — вигукнула Дрю й схопила собі цукерку.

Це мало бути обурливо, але те, як кумедно та пронирливо вона прихопила собі

однісіньку цукерку, загорнуту у фольгу, навпаки, здалося милим.

— Чудовий обід.

Я відчула, що маю їй пояснити.

— Я в дитинстві обожнювала «Хліб з варенням для Френсіс

»10,

— сказала я.

— Знаєте цю книжку?

Ейнслі кліпнула очима. Ейвері знизала плечима.

Дарші мовила:

— Це про борсуків, еге ж?

— Ой, я пам’ятаю! — вигукнула Дрю. — Це там вона хоче завжди обідати

тільки хлібом з варенням, тож мама змушує її їсти його щоразу, коли вона

взагалі їсть?

— Так, — підтвердила я, рада, що в нас із Дрю є щось спільне. — Моїм

улюбленим місцем у книжці був опис усієї їжі, яку інші борсуки приносили до

школи. Тож тато приготував мені це. Він називає це борсуковим обідом.

Ейнслі нахилилася й зашепотіла щось Ейвері на вухо. Та хихикнула. Ейнслі

насмішкувато гмикнула. Дрю не звернула на них жодної уваги.

— Тобі так пощастило, — мовила Дрю. — Боже. Мій батько взагалі навряд чи

знає, де в нас удома є кухня. Він просто соває мені кілька сотень баксів, коли

удома, і ми з ним не прокидаємося водночас.

— Твій тато працює в нічну зміну? — запитала я.

Для мене це було єдине можливе пояснення того, що тато не прокидається

водночас із дочкою.

Ейнслі захихотіла. Ейвері закотила очі.

— Ха, — сказала Дрю.

Вона всміхнулася й поглянула потішено, так, як, гадаю, я дивилася б на якусь

незначущу істоту, котрій вдалося щось дивовижне: мишу, яка показує фокуси, чи золотистого ретривера, який став на задні лапи й завів пісню.

— Ні. Він подорожує. Бізнес.

— «Корпорація Кавано», — сказала Ейнслі. — Знаєш таку? Це її родина.

Дрю штурхнула Ейнслі в плече.

— Усе гаразд.

Але я усвідомила, що не гаразд. Я повинна була знати, що дівчинка на

прізвище Кавано — одна з тих самих Кавано, так само, як мала б зрозуміти, що

це родина матері Дрю заснувала школу.

Дрю, не запитуючи дозволу, взяла один з моїх клементинів. Дарші збоку

зиркнула на мене: «От бачиш»?

Я дивилася, як Дрю знімає шкірку однією суцільною смужкою, а потім

обертається до Ейнслі й запитує:

— То ти зрештою туди пішла?

Ейнслі хихикнула. Ейвері скрутила пасмо волосся й повернула його, дивлячись, чи немає посічених кінчиків. І вони втрьох узялися бурхливо

обговорювати вечірку до Дня праці в когось удома, сміючись і дзьобаючи свої

салати, не звертаючи жодної уваги на мене та всіх інших за столом.

Доки Дрю зі своїми подругами базікали, хихикали та колупалися у своїй їжі, я відповідала на запитання Дарші про мою попередню школу й без упину

жувала все, що наскладав мені тато, не відчуваючи смаку. На дні пакунка з

обідом була записка. Я відвернулася, щоб засунути її до кишені, але якимось

чином раптом виявилося, що Дрю, яка щойно розмовляла з Ейвері, знову

дивиться на мене.

— Що це?

— Нічого, — відповіла я й зім’яла пальцями цидулку з написом: «Ми з мамою

пишаємося тобою та дуже тебе любимо», — у крихітну тверду кульку.

Коли пролунав дзвінок, я сховала її на дно кишені. Дрю з Ейвері та Ейнслі

дружно встали, взяли таці й попрямували до сміттєвих баків. Я пішла за ними, щоб також викинути сміття, і наодинці попленталася на наступний урок.

Коли я йшла на фізкультуру, що стояла в моєму розкладі останньою, мене

перехопила Дарші Шаг.

— Мені треба дещо тобі сказати.

— Що?

Дарші затягла мене в порожній клас. Кабінет іспанської — про це я

здогадалася, побачивши плакати із Севільєю та Барселоною на стінах і

відмінювання дієслова, що означало «йти», на розумній дошці.

Труснувши кучерями, Дарші мовила:

— Дрю Кавано — це нічого хорошого.

— Що ти маєш на увазі?

— Вона користується людьми. Вона змусить тебе думати, що ти її подруга —

але це неправда. — Дарші зняла окуляри, а потім знову наділа. — Так вона

повелася з Вєрою Бебсон у четвертому класі, потім — з Ванданою Ґоял у

п’ятому, а потім так учинила зі мною.

Я оглянула Дарші — її окуляри та брекети, ноунеймові кросівки та копицю

розпатланого волосся. Я уявила Дрю та її подруг, їхні недбалі високі зачіски та

прекрасний одяг. І пригадала, що тато сказав мені влітку, коли ми говорили про

мою нову школу. «Друзі, з якими ти познайомишся в Латропі, стануть тобі

друзями на все життя».

— Добре, — сказала я. — Дякую, що повідомила.

— Ти думаєш, що я брешу.

Дарші сказала це із сумним обличчям таким голосом, ніби вже із цим

змирилася.

— Ні! — заперечила я, намагаючись, щоб це було переконливо.

— Просто не втрачай пильності, — мовила вона, і саме тут пролунав останній

дзвінок.

У моїй старій школі сигналом до початку уроку був різкий гудок, через який

здавалося, ніби ти у в’язниці. У Латропі були справжні дзвоники.

— Гаразд, — сказала я гучним щирим голосом. — Гаразд і, ну, дякую ще раз.