Страница 24 из 114
Усі діти припинили базікати й подивилися на мене, але Дрю Кавано була
першою, кого я насправді побачила. Вона сиділа в центральному ряду за
першою партою в облеглих темно-синіх джинсах, вигадливо подертих на стегні
та на коліні. Її вільна сіра футболка була шовковиста, така, якою бавовна може
стати лише із сотню разів побувавши в пральній машині.
Поверх футболки вона вдягла чорно-білу картату сорочку. Обличчя в неї було
бездоганно овальне, шкіра кремово-біла із золотавим відтінком, поцяткована
веснянками. Вузький, витончений ніс, повні рожеві губи, блискуче волосся з
освітленими пасмами зібране в недбалий, неохайний пучок. У вухах у неї були
срібні кільця, на шиї — оксамитовий чокер, і я одразу ж відчула, що мій одяг, зачіска й сережки — то все не те, що вона має такий вигляд, який повинна була
мати я: невимушено гарний, стильний і крутий. Я відчула, як обличчя в мене
червоніє від сорому, але — неймовірно — та прекрасна дівчина всміхнулася
мені та вказала на порожнє місце біля себе.
— Дафна може сісти тут, — сказала вона.
Міс Реєс кивнула, і я опустилася на стілець.
— Дякую, — прошепотіла я.
— Я Дрю, — сказала вона й повторила, окремо вимовляючи кожну літеру. —
Це старе ім’я, наше сімейне. Скорочене від Дрюммонд, уявляєш? Якби я була
хлопчиком, мабуть, батьки називали б мене Дрючком.
Вона так красиво наморщила носика, і я зачаровано їй усміхнулася. Потім
Дрю розтріпала волосся й повернулася до розмови, яку вела з дівчиною з
іншого боку. Коли пролунав дзвоник, вона зібрала книжки та, не сказавши
більш ані слова, пурхнула кудись, залишивши по собі лише запах дорогого
шампуню.
«Дивно», — подумала я. Я не бачила її до обіду, і вона підлетіла до мене в
їдальні, де я вклякла, намагаючись збагнути, варто мені купити шматочок піци
чи з’їсти те, що зібрав мені на обід тато.
— Гей, Дафно? Ти ж Дафна, так? — Коли я кивнула, вона запитала: — У тебе
є гроші? — Вона скривилася й додала: — Я зовсім на мілині.
Зашарівшись від задоволення, захоплена тим, що вона запам’ятала, як мене
звати, я без вагань вибрала обід з дому й полізла в кишеню по п’ять доларів, які
дала мені мама на випадок, якщо ніхто із шестикласників не приносить обід із
собою.
— Дякую! — проспівала вона й пурхнула далі.
Доки я дивилася, як вона йде, з’явилася дівчинка в круглих окулярах з
копицею сяйливих темних кучерів.
— Вона тебе розвела?
— Ой, та ні, — відповіла я, хоч і зрозуміла, що саме так воно й було. — Ні, їй
просто потрібні були гроші.
Друга дівчинка пирхнула, але по-дружньому.
— Ха. Смішний жарт.
У неї була смаглява шкіра та великі карі очі з густими вигнутими бровами. На
ній були кросівки та джинси із шовковистою на вигляд світло-блакитною
курто
ю9.
На зубах блищали металеві брекети, від скелець окулярів відбивалося
світло. Я була висока для свого віку, а вона низенька, з худими стегнами та
пласкими грудьми. Ледь сягала мені до плеча.
— Про що це ти? — перепитала я.
Дівчинка витріщилася на мене.
— Дрю Кавано? Дрю
Латроп
Кавано?
Я тільки очима кліпала. Моя нова товаришка похитала головою, наче її
засмутило те, яка я дурна.
— Якби Дрю справді забула гроші — щодо чого я маю величезні сумніви, —
буфетниці просто так дали б їй усе, що вона забажає, — пояснила дівчинка. —
Родина її матері заснувала цю школу.
— Дякую, що сказала, — змусила я себе вимовити.
Я не почувалася вдячною. Мене сповнив гнів. Може, вона цього й не хотіла, але через цю нову дівчинку я почувалася дурепою.
— Не переймайся. Вона просто сучка. Я Даршіні Шаг, але друзі називають
мене Дарші. Можеш сісти зі мною, якщо хочеш.
Вона показала на стіл у кутку. Там уже сиділи інші діти. В однієї з дівчат була
біла, аж бліда, шкіра, кучеряве волосся,
зібране у хвіст, а чоло вкривали рясні прищі. Двоє хлопчиків, один
темношкірий, другий — азійської зовнішності, дістали шахи й почали грати.
«Мої люди», — подумала я, змиряючись із цим.
Я пішла кімнатою слідом за Дарші. Ми вже майже посідали, коли я почула, як
Дрю вигукнула моє ім’я з-за столу в центрі їдальні, де сиділа з двома дівчатами, одягненими так само, як вона.
— Дафно? Гей, Дафно! Ти не сядеш із нами?
Я зупинилася й повернувся. Я відчувала, як Дарші чекає в мене за спиною.
— Я сиджу тут, — відповіла я. — Але, можливо, я могла б сісти з тобою
завтра.
Дивний вираз, здивований, розгніваний і водночас веселий, з’явився на
обличчі Дрю. Двох дівчат за її столом зрозуміти було простіше. Обидві були
просто шоковані.
На мить здалося, що всі в їдальні витріщилися на нас. А потім Дрю встала, граційно піднявшись із лави.
— Тоді я сяду з тобою!
Вона кивнула іншим дівчатам, і вони, роздратовано перезирнувшись, теж
узяли свої тарілки й пішли за Дрю до столу Дарші. Я опинилася між Дрю та
Дарші, а двоє дівчат з-за столу Дрю сіли навпроти нас.
Дарші познайомила мене з кучерявою дівчиною, яку звали Френкі, і з
шахістами — Девідом і Джуном Ву Паком. Дрю відрекомендувала мені своїх
подруг, Ейнслі та Ейвері. Ті двоє здавалися недосконалими копіями Дрю. В
однієї було біляве волосся, а в другої — каштанове, але в обох воно було
зібране в однакові високі недбалі пучки. Вдягнені вони були в різні варіації
вбрання Дрю: темні джинси з добре профарбованими швами, вінтажні
футболки та чоботи «Доктор Мартінс». В Ейнслі було видовжене й прямокутне, як труна, обличчя, а в Ейвері — рідке волосся й косоокість. Завдяки їм Дрю
здавалася ще гарнішою, як приголомшливий діамант, доповнений двома
меншими, дефектними коштовними камінцями. Я з тривогою подумала, чи не
для цього вони двоє й потрібні, а якщо так, то яким тоді може бути моє
призначення.
Друзі Дарші їли справжню їжу, а от у Дрю, Ейнслі та Ейвері були лише
дієтична кола та по тарілці салату: айсберг, соєвий бекон, кілька горошин нуту, і жодної заправки не видно. Мене охопили спогади про сушеного тунця із
салатом, яким бабуся просто задовбала, коли шестирічну мене залишили з нею