Страница 23 из 114
впевнювалася, що мене використовують, але в її обіймах, зі знайомим запахом
її шампуню, лаку для волосся та парфумів навколо я водночас відчувала давню
знайому гордість, ніби склала іспит, до якого не готувалася, або звабила
хлопця, котрий здавався не мого пір’я птахом. Симпатія Дрю завжди так
відчувалася. Ніби я виборола щось цінне всупереч усьому. Наче взяла те, що не
могло мені належати.
Того вечора, доки я дійшла додому, в мене додалося дві тисячі підписників.
«Можливо, це буде на краще», — сказала я собі, відчуваючи химерне
поєднання нудоти й надії, радісного хвилювання й відчаю. Я була схвильована
весіллям і поверненням Дрю. Я була невдоволена собою, що так швидко
впустила її у своє життя, що майже не опиралася. Я була розчарована, бо
дозволила їй отак ошукати весь інтернет, викласти усміхнене фото та
найвигіднішу для неї версію правди. Я вже боялася розповідати друзям і
рідним, що пустила Дрю назад у своє життя. Та перш за все я раділа — раділа, що Дрю досі хоче, щоб я була поруч, раділа, що ми з моєю подругою знову
разом.
Доївши шоколадний круасан до останньої крихти, ми з Ієном забрали Іззі, пухкеньку, рожевощоку, веселу десятирічну дівчинку, і доправили її на
тренування з хокею. У
Gristedes
я взяла все зі списку Шніцерів: чорні боби, часник, цибулю шалот, два літри мигдального молока, яблука ханікрісп та
чотири філе лосося. Забрала з хімчистки сукні докторки Еліз та сорочки
доктора Марка. В аптеці заплатила за заправку Ієнового інгалятора проти
астми. Хлопчик узяв інгалятор і один із пакетів з продуктами, я понесла одяг, і
ми разом пішли до будинку Шніцерів на Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці.
— Можна в тебе дещо запитати? — поцікавився Ієн, коли ми зайшли в під’їзд.
Настав час обіду. Це видно було з юрби доставників, які чекали біля
службового ліфта, усі з поліетиленовими пакетами, що пахли карі, імбиром із
часником або гарячим жиром і м’ясом, засмаженим на грилі. Ієн розповів мені, що на раді домовласників проголосували за те, щоб кур’єри не користувалися
ліфтом для мешканців — мабуть, для того щоб запах етнічної їжі чи вигляд
етнічних доставників і доставниць не бентежили мешканців.
— Запитуй скільки влізе.
Ієн ніби якось обм’як.
— Пам’ятаєш, я розповідав про Броуді Голкомба?
Я кивнула. Броуді Голкомб був головним довбаком у класі, який уже вляпався
в історію та доводив, що не розчув учителевих слів про алергію Ієна на перекис
і на яйця, коли всім розповів, що в Ієна алергія на пенісі й на яйцях. Такий
дотепник.
— Його батьки мали прийти до школи після того, що сталося. І тато виявився
точнісінько такий, як Броуді! Такий увесь великий, і… — Ієн махнув вільною
рукою, вказуючи на свої обличчя й тіло, так, що мені здалося, він хотів сказати
«красивий і владний». — У школі завжди кажуть: «Усе змінюється на краще».
Але що, як Броуді ніколи не зміниться? Якщо він просто виросте й стане таким, як його тато?
Я обмірковувала варіанти, доки Ієн плентався до ліфта, який підніс нас на
поверх Шніцерів. Вісім років — це, здається, надто мало, щоб розуміти світ
таким, яким він є. Але, знову ж таки, Ієн розумний. Не просто розумний, а
мудрий. «Стара душа», — так подобалося говорити його мамі.
— Інколи все справді змінюється, — обережно сказала я. — А інколи справді
на краще. — Я подумала про себе, про свої роки в Школі Латроп і про те, як
шалено прагнула змінитися. Подумала про Дрю й замислилася, чи вона взагалі
змінилася насправді. — А ось тобі гарна новина, — сказала я, поклавши руку
на кістляве Ієнове плече та стиснувши його. — Навіть якщо все не зміниться на
краще, ти завжди можеш зробити так, щоб в інтернеті здавалося, що насправді
все добре.
__________________________________________________________________
8
«Washington madam’s little black book» — відомий путівник по столиці США
Вашингтону; у тексті використано його назву як саркастичний натяк.
— Діти, сьогодні до нас долучається нова учениця!
То був перший день навчання в шостому класі Школи Латроп, яку вважали
однією з найкращих приватних шкіл міста, — не випадково мій батько навчався
саме тут, а тепер тут-таки викладав англійську в молодших і старших класах.
Батьки намагалися віддати мене в Латроп ще до дитячого садка. Я ходила на
ігрове тестування та співбесіду, і мене прийняли, але фінансова допомога, яку
школа пропонувала дітям учителів Латропа, була замалою. Коли я була в
четвертому класі, вони спробували ще раз — із таким самим результатом. А за
третім разом, як у приказці, усе вдалося.
Напередодні ввечері я перевірила, чи чистий мій улюблений джинсовий
комбінезон із шортами і чи жодної плямки немає на світло-блакитній футболці.
У мене були нові кросівки
Nike
, білі з блакитним логотипом-галочкою, куплені
на розпродажі у
Foot Locker
. Я випрямила волосся й зібрала його у хвіст, а мама
позичила сережки, золоті з бірюзовими намистинами, що звисали з вух. Вона
сфотографувала мене в тому ретельно дібраному вбранні, з тремтливою
усмішкою та з табличкою в руках, яку вона намалювала аквареллю: «Перший
день у Школі Латроп!» Мабуть, та світлина вже була на її сторінці у фейсбуці, збирала охи, ахи та вподобайки від моїх тіток, дядьків, бабусі й усіх маминих
подруг.
Коли я стала, щоб міс Реєс, класна керівниця, могла мене відрекомендувати, у мене аж коліна підгиналися.
— Познайомтеся, будь ласка, з новою ученицею — Дафною Берґ.
Я всміхнулася так, як тренувалася вдома, і подумала: «Сподіваюсь, що я їм
сподобаюся. Сподіваюсь, що хтось зі мною подружиться».
У попередній державній школі в мене було небагато друзів. Вільний час я
переважно проводила з книжками або з ножицями, папером і клейовим
пістолетом, а не з іншими дітьми. Здебільшого це мене влаштовувало, але іноді
я почувалася самотньо й знала, що мої батьки хвилюються через те, що в мене
немає друзів. Це була одна з причин, чому вони так наполегливо прагнули
влаштувати мене в Латроп.
— Ласкаво просимо, Дафно, — сказала міс Реєс.