Страница 22 из 114
віскі. Нарешті після мовчання, що здалося нескінченним, він махнув рукою, вочевидь, відпускаючи мене. Я помчала коридором назад, забувши навіть
думати про туалет.
Наступного ранку, прокинувшись, я побачила, що Дрю, стоячи перед
дзеркалом на туалетному столику, підводить очі. Спогад мій скидався на
поганий сон.
— Здається, вночі я бачила твого тата, — сказала я.
Зі свого ліжка на підлозі я помітила, як усе її тіло, здавалося, насторожилося
від слів «твого тата», як напружилися її плечі. Не обертаючись, Дрю уникала
мого погляду.
Рівним голосом вона відповіла:
— Він, мабуть, прийшов додому пізно. Він був у Японії.
Утім я зауважила, як вона стала ногою постукувати по килиму. Я подумала
про свого власного тата, шкільного вчителя англійської, з борідкою та
животиком, незмінно доброго. Якби він налякав Дрю посеред ночі, то
вибачився б і, можливо, навіть підігрів би для неї кухоль молока й запитав, чи
не хоче вона ще чогось перехопити.
Уся ця історія розгорнулася й швидко прокрутилася в моїй голові на кухні
Шніцерів, доки Дрю сиділа переді мною, чекаючи на відповідь. Я відчула
давній гнів, рани здавалися такими свіжими, наче їх було завдано напередодні.
Я чула її голос, що насміхався наді мною («Нам усім було тебе просто шкода!»), і пригадувала, як це було боляче, навіть гірше, ніж тоді, коли той хлопець
назвав мене жирною сучкою. Я подумала: «Тримайте мене, якщо вона спробує
видати це за свою заслугу, якщо скаже, що якби не вона, то того вечора не було
б, те відео не стало б вірусним і я не стала б інфлюенсеркою — я надягну миску
їй на голову». У мене в животі все переверталося, а в роті був кислий присмак.
Слова вже з’явилися й просто чекали, доки я їх вимовлю: «Ти зруйнувала моє
життя». Я вже почала була їх говорити, коли мені спало на думку: «А чи
справді?»
Чи справді вона його зруйнувала?
Ось вона я, молода жінка з хорошою роботою, освітою, сім’єю та спільнотою
друзів, у реальному світі та в інтернеті. Молода жінка, яка винаймає гарну
двокімнатну квартиру разом з хорошою подругою, справжньою подругою, і
має вдосталь грошей, щоб платити за рахунками та купувати більш-менш те, що хоче (у розумних межах). Дівчина, яка має милого песика й підтримку
близьких, дещицю слави й захопливі плани на майбутнє. Звісно, у школі було
відстійно, але хіба не вважає школу відстоєм більшість людей? Можливо, я
могла бути й більшою людиною («Ха-ха-ха», — подумала я, а потім скривилася
й запитала себе, чи позбудуся колись звички отак принижувати себе). Може, я
могла б її пробачити. Можливо, це було б найліпше, найцінніший подарунок, який могла б собі зробити. Я могла б припинити ненавидіти Дрю Кавано.
Скинути із себе цей тягар.
— Я таки справді сумувала за тобою, — мовила Дрю. Голос у неї був тихий.
— І хоч як ти вирішиш, пробачиш мені чи ні, я хотіла особисто перепросити. Я
жахливо поводилася з тобою, пробач мені.
Я обернулася до нашого відображення на холодильнику з неіржавкої сталі, Дрю — вся така впевненість і висока мода, я — вся така тривога та одяг за
знижками. Багато років я прокручувала в голові нескінченні варіанти нашої
зустрічі. І жоден з них не був таким.
— Ну, послухай. — Дрю розгладила штани на колінах і встала, знову
тремтливо усміхнувшись. — Будь ласка, хоча б подумаєш про це? Я не уявляю
свого весілля без тебе.
Я заплющила очі лише на якусь мить.
— Не думаю, що зможу поводитись так, ніби все, що було, то просто… — Я
різко махнула рукою. — Пффф, у минулому, бо ти вибачилася. На це
знадобиться якийсь час.
— Весілля щонайраніше в червні.
Її запал мало не здолав мене, такий собі розпач в оточенні блиску. Колись я
так само відчайдушно жадала, щоб мене прийняли, щоб Дрю та її друзі визнали
рівною собі. Бути однією з них, частиною їхньої зграї і рухатися світом з
усвідомленням приналежності, з відчуттям, що я також щось значу.
— Мені потрібен час, — почала я.
— Я тобі заплачу, — кинула Дрю.
Я дивилася на неї, відчуваючи, як у мене відпадає щелепа. Дрю намагалася
всміхнутися, але губи в неї тремтіли, а руки сіпалися, коли вона стискала їх на
талії.
— Тобто я бачу, що ти заробляєш добре. Навіть чудово. Але ще трохи ніколи
не завадить, чи не правда?
Я глибоко вдихнула. Додалося ще дещо, чого не було в жодній з версій нашої
зустрічі з Дрю, які я собі уявляла, — жаль до неї. І я (мушу визнати) подумала
про інстаграм і про те, яку вигоду можу отримати від її пропозиції. З досвіду
знала, що фото на пляжах чи в будь-якій екзотичній обстановці, особливо з
відтінком ексклюзивності, означали перегляди, лайки та трафік. Гарненька
світлина в купальнику? Добре. Гарненька світлина в тому самому купальнику
на прекрасному пляжі? Краще. А якщо пляж розташований у Портофіно чи
Сент-Барті, щось обнесене стіною або лише для своїх, фантастично багатих і
відомих, де навіть повітря унікальне і куди простим смертним ходу немає?
Найкраще.
Це було спокусливо. І ще я розуміла, що Дрю не зупиниться. Якщо, причепившись до моїх роботодавців, вона не отримає результату, то далі піде
до моїх батьків. Або вивісить білборд десь на Таймс-сквер. Я зітхнула, і Дрю, мабуть, відчула, що я здаюся — чи прочитала це на моєму обличчі. Вона
всміхнулася мені, широко розвівши руки, потім опустила їх і потяглася до
телефона.
— Сфоткатися! — вигукнула вона. — Нам треба сфоткатися!
«Ну звісно ж, треба». Я тільки-но їй розповідала, що в нас із нею не все гаразд, що потрібно працювати, але я знала, що вона викладе знімок, на якому
здаватиметься, ніби жодної сварки не було, ніби вона мене не зраджувала й не
кривдила, ніби ми весь цей час залишалися в житті одна одної. У космосі ніхто
не почує твого крику, в інтернеті ніхто не зрозуміє, якщо ти брешеш.
За шістдесят секунд Дрю зняла, відредагувала, обрізала, наклала фільтри й
виклала наше з нею фото. Вона обіймала мене за плече, щокою притуляючись
до моєї голови, і ми обидві всміхалися. «З найліпшою подругою та дружкою!»
— підписала вона. Мені було неспокійно, я гнівалася й дедалі більше