Страница 21 из 114
б через гроші, які в неї були, коли вони одружилися. Це було б бридко й дорого
коштувало б обом, тож, мабуть, вони просто вирішили, розумієш, перетерпіти
якось. — Дрю обхопила плечі руками. — Це було жахливо.
— То чому ти мені не говорила нічого?
Дрю скривилася.
— Пам’ятаєш Тодда Ларсона?
Я кивнула. Тодд був одним з наших однокласників із Латропа. Батько Тодда
був членом міської ради, доки його ім’я не опинилося вписане жирним
шрифтом у чорній книжечці вашингтонської м
адам8.
— А Ліббі Росс?
Я знову кивнула. Мама Ліббі дізналася, що тато Ліббі зраджує їй, коли, перевіряючи покази його фітнес-браслета, помітила, що чоловіків пульс
підозріло підскакував о другій годині три ночі поспіль, коли він нібито був на
похороні двоюрідної бабусі в Де-Мойні. Коли ця інформація виринула під час
відкритого судового засідання десь посеред їхньої тривалої та спірної справи
про розлучення, вебсайти з плітками смакували той скандал чимало днів.
— Я не могла про таке говорити. Навіть із тобою.
— Думаєш, я комусь розповіла б? — перепитала я, не вірячи власним вухам.
— Усе життя батьки навчали мене не довіряти нікому, хто не є моїм родичем.
Я закотила очі.
— Не схоже було, щоб ти жила в мафії. — Коли Дрю не відповіла, я провадила
далі: — Гаразд, отже, ти переживала якусь фігню. Твої батьки сварилися.
Батьки багатьох дітей сваряться або розлучаються. Гадаєш, це виправдовує те, як ти зі мною поводилася?
— Ні, — відповіла вона. Плечі в неї опустилися. — Знаєш, як кажуть.
Скривджені люди кривдять людей.
— Хто каже?
— Не знаю. — Голос Дрю був тихий і сумний. — Моя терапевтка? Опра?
Я пирхнула.
— Коли вже ми обмінюємося цитатами, то як щодо «Обдуриш мене раз —
ганьба тобі, обдуриш мене двічі — ганьба мені»?
Я хотіла, щоб вона пішла. Забралася із цього дому, припинила дзвонити, припинила надсилати повідомлення, припинила писати, припинила
намагатися. Я хотіла, щоб вона дала мені спокій. А тоді мимохіть у мене в уяві
виникла картина: ми вдвох, семикласниці, у піжамах, понеділок, грудень, ранок. У неділю я залишилася в неї на ніч, а близько опівночі пішов сніг, рання
зимова хуртовина, через яку скасували навчання в усіх школах у місті. Ми
прокинулися й побачили місто, укрите незайманою білою ковдрою. Вулиці
були порожні. Усе було непорушне й тихе.
— От якби в нас був гарячий шоколад, — сказала тоді Дрю.
Ебіґей, сімейна кухарка, напередодні пішла раніше, сподіваючись
повернутися додому до своїх дітей, поки ще ходили потяги. Коли я запитала в
Дрю, де живе Ебіґей, подруга, знизавши плечима, відповіла: «Квінз. Бронкс.
Десь там».
— Можемо приготувати гарячий шоколад, — запропонувала я.
Дрю пошукала й повідомила:
— Суміші немає.
Коли я, знайшовши какао-порошок, цукор і молоко, приготувала шоколад з
нуля, вона була вражена, наче я продемонструвала їй справжню магію. Ми
пішли з кухлями на диван біля вікна й сиділи там, дивлячись на порожню
вулицю й спостерігаючи, як падає сніг. Її батьки, мабуть, були десь у будинку, але ніхто з них не з’являвся й не порушував тиші. У вітальні Кавано стояла
ялинка, радше справжня сосна, яка наповнювала повітря запахом лісу.
Пригадую мерехтіння крихітних білих вогників на її зелених гілках, насичений
смак гарячого шоколаду на язиці й те, яка я була щаслива, як радісно мені було
поруч із Дрю того прекрасного зимового дня. Ми вирізали сніжинки із золотої
та срібної фольги й подивилися шість серій «Баффі — переможниці вампірів».
Надвечір я зізналася, що шалено закохана в Раяна Донеґана, одного з
найкрасивіших хлопців із дев’ятого класу.
По обіді у вівторок Раян підійшов до мене в коридорі й сказав принаймні
перед шістьма нашими однокласниками:
— Вибач, Дафно, але ти мені не так уже й подобаєшся.
Коли я наїхала на Дрю, вона знизала плечима й мовила:
— Тобі нізащо не вистачило б сміливості самій йому сказати. Тож я зробила
це за тебе. У чому проблема?
А потім вона перестала зі мною розмовляти, ніби я гнівалася безпідставно, ніби це я була в чомусь винна.
«Ні, — подумала я. — Ні, нізащо. У жодному разі більше не підпущу її до
себе». Але потім, просто водночас із цією думкою, вигулькнув спогад про іншу
ночівлю. Я була вже старша, мабуть, років чотирнадцяти, і прокинулася серед
ночі, бо мені треба було в туалет.
Замість того, щоб піти до ванної, у яку вели двері зі спальні Дрю, ризикуючи
розбудити її, я вислизнула з кімнати й навшпиньках попрямувала коридором, аж тут почула, як чоловічий голос гучно запитав:
— Ти хто така?
Я зупинилася, налякано завмерла й повернулася до відчинених дверей. У тіні
я розгледіла письмовий стіл, а за ним — чоловічу постать. На столі перед ним
стояли склянка з пляшкою. Навіть здалеку я відчула запах алкоголю.
— Я Дафна Берґ. Подруга Дрю.
— Що? Голосніше!
Тремтливим голосом я знову назвала своє ім’я.
Чоловік повторив його, протягнувши мерзотним фальцетом:
— Я Дафна Берґ. Подруга Дрю. — У нього заплітався язик, тож вийшло щось
на кшталт «Пдруга Дру». — Ну, а я батько Дрю. Принаймні так мені кажуть.
— Він розсміявся, ніби загавкав. — Що думаєш про це?
Я не знала, що сказати та чи чекає він узагалі на відповідь. Мені було відомо, що Роберт Кавано — велике цабе, багатий, могутній чоловік, на короткій нозі
з президентами та головою Федеральної резервної системи. Так говорила Дрю,
що любила вставляти в розмови згадки про нього. «Мій тато каже, мій тато
вважає. Мій тато говорить, що гарантована мінімальна заробітна плата — це
жахлива ідея», — повідомляла вона на уроці про сучасну Америку або кидала
ніби між іншим: «Мій тато вважає прем’єрміністра Ізраїлю якимось
придурком». Вона розповідала мені, як планує працювати з батьком у
«Корпорації Кавано», коли закінчить Гарвард, у якому він теж навчався. Але, хоч якою великою була його постать у житті моєї подруги, я за три роки нашої
дружби до цього моменту жодного разу не бачила батька Дрю.
Він, примружившись, дивився на мене крізь темряву, просякнуту запахом