b063763bf3984c2ef6c69d5c0efa1423

Розділ четвертий

коротесенько підстриженим волоссям, яка позує в спортивних бюстгальтерах і

штанах для йоги, іноді курить траву на камеру і є майже цілковитою

протилежністю всіх інструкторів з йоги, з якими мені доводилося знатися в

роки моєї дієти. Я була в захваті, коли знайшла її та Міну Валеріо — ще одну

чорношкіру спортсменку плюс-сайз, яка бігає ультрамарафони та має тіло, схоже на моє, а ще більше я зраділа, коли вони теж підписалися на мене.

— І Тесс Голлідей! — провадила Дрю. — І Лола Дальтон!

Тесс Голлідей — це плюс-сайз топмодель, а Лола Дальтон — комікиня, яка

насправді ретвітнула зняте мною відео про те, що для жінок плюс-сайз влізти в

спортивний бюстгальтер — то ціле тренування перед тренуванням.

— Як там Дарші? — спитала вона піднесеним, бадьорим голосом, наче ми

втрьох були найліпшими подругами. Ніби Дарші не була колись однією з її

улюблених жертв.

— У неї все чудово. Власне, закінчує дисертацію в Колумбійському. Ми разом

знімаємо квартиру.

— Вау. Оце круто.

— Що ти хочеш, Дрю?

Я була задоволена, що голос у мене залишається люб’язний, але діловий. Вона

знову провела руками по стегнах і пригладила волосся так, що я ще раз

поглянула на її каблучку.

— Мені потрібні люди, — тихо сказала вона. — Люди, щоб запросити їх на

весілля.

Я прибрала байдужого виразу обличчя й зупинила погляд на точці над її

головою, доки Дрю говорила далі.

— Мій наречений… у нього є всі оті друзі… у нього типу шестеро дружб, а в

мене не так багато. У мене, власне, нікого немає.

Голос у неї затремтів. Груди стислися. В очах заблищали сльози.

Я відвернулася.

— А як же наша могутня двійка?

Дрю зробила той ледь помітний знайомий жест, який використовувала при

мені з десяток разів; завжди, коли йшлося про якогось хлопця, з яким вона

зустрічалася, змах рукою означав: «Із ним покінчено». Я дивилась на неї далі, і

вона зітхнула.

— Ейнслі в Токіо, щось там по роботі, — промовила вона. — А Ейвері це не

цікаво.

«Має за цим стояти якась історія», — подумала я, коли Дрю глибоко вдихнула

й видихнула.

— Я не була ідеальною, — сказала вона. — Я розумію. І я сумувала за тобою.

— У неї в очах світилося щось, схоже на щирість. — У мене більше не було

таких подруг, як ти. — Дрю спробувала всміхнутися. Коли вона побачила моє

кам’яне обличчя, усмішка зникла з її губ. Понуривши погляд, вона додала: —

Весілля висвітлюватимуть скрізь. Ми будемо у

Vogue

і в

Town & Country

та

сподіваємося на колонку «Обітниці» в

Times

. І буде просто смішно, якщо я буду

там геть сама. — І очі в неї сповнилися сліз.

— У тебе що, геть нікого немає? — почула я своє власне запитання.

— У мене є дві двоюрідні сестри, одна з них вагітна. — Дрю змахнула руками, показуючи в повітрі величезний живіт. — Хтозна, чи зможе потрапити на

весілля. І моя помічниця обіцяла бути. У Стюарта є сестра. Ще я запросила одну

дівчину з коледжу й одну з аспірантури. Вони погодилися. Можливо, тому що

я пообіцяла заплатити їм за квитки на літак.

«Це мені тебе має бути шкода?» — подумала я.

Ніби почувши мої думки, Дрю по-справжньому заплакала.

— Я нехороша людина. Можливо, я взагалі не вмію бути хорошою людиною.

І знаю, що не заслуговую на твоє прощення. Я жахливо повелася з тобою, але

в мене більше нікого немає, і ти була єдиною… — Вона ковтнула, потім

витерла щоки й поглянула на мене почервонілими очима. — Ти за все моє

життя була єдиною, кому я подобалася тому, що я — це я. — Тонесеньким

голоском, таким не схожим на Дрю, вона запитала: — Прийдеш на моє весілля?

Будь ласка!

Я стиснула руки в кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні, і втупилася в неї

поглядом, який, як я сподівалася, красномовно свідчив: сама лише думка, що я

долучуся до того її весілля, здається мені цілковитим абсурдом. Дрю опустила

голову та схилилася вперед так близько, що я відчула запах її шампуню й

парфумів. Обидва аромати були мені знайомі, і обидва одразу повернули мене

до їдальні в Латропі та до її спальні, де я не один десяток ночей проспала на

розкладному ліжку на підлозі біля неї. Звісно, там була кімната для гостей, але

завжди, коли я там ночувала, ми зрештою разом опинялися в її спальні.

— Дафно, я розумію, що жахливо поводилася. Я ходжу на терапію. — Губи в

неї сіпалися. — Я, мабуть, перша з моєї родини з обох сторін, хто це робить. —

Сміх її прозвучав сумно, я такого ніколи раніше від неї не чула. — Білі

англосаксонські протестанти не ходять до терапевтів, вони напиваються й

улаштовують інтрижки. — Вона знову зітхнула. — У школі мені було не надто

добре, і я відігравалася на інших людях.

Частина мене просто вмирала від бажання розпитати докладніше, спробувати

збагнути, що це вона мені говорить. У мене було так багато запитань, але я

змусила себе мовчати та застерегла, що не варто їй довіряти, не можна

відчинити двері та дозволити знову завдати мені болю.

— Мої батьки давно вже не щасливі. Не знаю, чи були вони щасливими бодай

колись, проте, коли ми навчалися в школі, усе було… — Вона похитала

головою. — Було погано. Мій батько їздив у відрядження на цілі місяці, а коли

повертався додому, в них починалися ці довжелезні шалені сварки з криками.

— Дрю взяла виделку, відламала крихітний шматочок торта й розчавила його

зубцями. — У мого батька були романи. Багато романів. Пам’ятаєш, ми їздили

влітку на Кейп-Код, а потім перестали?

— Я гадала, це через той особняк, який твій тато купив у Гемптонах.

Дрю вичавила із себе напівусмішку.

— Знаєш, чому ми купили той будинок? Мамині батьки сказали нам —

сказали йому, — що нам більше не дозволено їздити на Кейп.

Вона мовчала, доки я нарешті не запитала:

— Чому?

— Бо щоліта мій батько спав із якоюсь покоївкою чи нянею, тож бабуся

зрештою грюкнула кулаком по столу. — Дрю провела рукою по волоссю, покрутила в пальцях виделку, схрестила ноги під столом. — Мої батьки не

укладали шлюбної угоди. Тож, якби вони розлучилися, тато з мамою чубилися