Страница 17 из 114
десь у підвалі зі своєю матусею і тролить мене. Я сказала собі, що, незалежно
від того, хто поставив це запитання, я насправді маю дати відповідь не для неї
(чи для нього), а для всіх інших, хто це прочитає. І хтось із цих людей цілком
може бути товстим підлітком, такою дівчинкою, якою колись була я, що не
може збагнути, як їй стати такою сміливою — такою, якою я їй здаюся.
Я втрималася від того, щоб нашвидкуруч написати легковажне: «Удавай таку, поки не станеш такою!» — утім воно насправді було десь так. Я не була
сміливою щохвилини, чи щодня, чи принаймні більшість хвилин більшості
днів… але могла поводитись так, ніби була, майже весь час. А це означало, що
більшість світу в це вірила. Але чи потрібно цій уявній дівчинці знати, що
хтось, кого вона поважає, просто прикидається?
Скопіювавши повідомлення, я кинула його у файл із чернетками, щоб краще
обміркувати, саме тоді, коли пролунав дзвоник і десятки хлопчиків у штанях
кольору хакі й блакитних піджачках помчали до своїх наглядачів. Я запхала
підробіток у кишеню — і почалася моя справжня робота.
Три роки тому Шніцери — докторка Еліза та доктор Марк — найняли мене, щоб я наглядала за їхніми дітьми, Ізабель та Ієном, по чотири години після
уроків. Я забирала дітей зі школи, годувала, стежила за виконанням домашніх
завдань і водила на різні заняття. В Іззі були тренування з хокею, ігри та дні
народження. В Ієна був терапевт. Іззі була учасницею бігового клубу та співала
в хорі. У Ієна був алерголог. Іззі була милою товариською дівчинкою, але моїм
улюбленцем був Ієн. Він нагадував мені мене.
Того дня, як і завжди, Ієн вийшов із дверей одним з останніх. Його мати
розповідала мені, що він народився на два тижні раніше, важив якихось
нещасних два кілограми двісті грамів, крихітна, ледь сформована істота з
постійними кольками. Виріс хлопчиком з вузьким блідим обличчям, почервонілим носом — бо з нього постійно текло, його втирали й висякували,
— і світло-блакитними очима, які часто сльозилися й червоніли. Коли він був
дитиною, мати приправляла горохові, морквяні та солодкокартопляні пюре
оливковою олією та вершковим маслом, напихаючи його калоріями, допомагаючи вирости. Йому робили уколи, він проходив терапію експозиції, у
нього навіть була мантра, яку потрібно читати перед вживанням пшениці або
молочних продуктів. Усе це допомагало, однак Ієн був хрипкуватий, укритий
висипом і дрібнуватий для свого віку. Сьогодні, як і майже повсякчас, він
горбився під рюкзаком, що важив, мабуть, більше за нього.
— Ми встигнемо перекусити? — спитав хлопчик, послабивши вказівним
пальцем вузол краватки — цей недоречний дорослий жест у виконанні
восьмирічного Ієна завжди звеселяв мене.
Я поглянула на телефон. Нам треба було за п’ятнадцять хвилин подолати два
квартали, щоб вчасно дістатися до Східної Дев’яносто першої вулиці й забрати
Іззі зі Школи Спенса.
— Якщо їстимемо швидко.
Він кивнув.
— Логічно.
— Як минув твій день?
Ієн зітхнув.
— У нас була фізкультура, і мене знову вибрали останнім.
— Ой, хлопче. — Ієн закотив очі на цю мою журливу спробу показати, як мені
це знайомо, але я помітила усмішку в куточках його губ. — Ну, серйозно.
Повірити не можу, що в школах досі це роблять. Дозволяють дітям вибирати
команди.
Він підвів на мене погляд.
— Тебе колись вибирали останньою?
— Гм, чи завжди мене вибирали останньою? — перепитала я легковажно.
«Просто йди вперед», — наказала я собі. Якщо вгрузну в спогади про ті жахи
на уроках фізкультури — заплачу вже на першому перехресті. — Що
посмакуємо сьогодні?
— Шоколадний круасан у
Sarabeth
, — хутко відповів Ієн. — Ти намагаєшся
змінити тему?
Його непросто було перехитрити.
— Так, на всі сто відсотків.
— Діти були жорстокими до тебе, коли ти навчалася в третьому класі?
— Іноді. Але знаєш що? Я вижила. І ти теж виживеш. І ще — для тих
покидьків, що бувають жорстокими до тебе, школа, мабуть, залишиться єдиним
зоряним часом, а в тебе попереду буде ще багато-багато успішних років.
Ієн усміхнувся на це. Мені цікаво було, коли він зрозуміє, що деякі хулігани
просто такими й залишаються, що деякі маленькі покидьки просто виростають
і стають більшими, багатими, успішними покидьками, і не завжди врешті-решт
панує справедливість.
Ми зайшли в
Sarabeth
. Жінка за прилавком усміхнулася, побачивши Ієна.
— Як завжди? — запитала вона.
Ієн кивнув.
— Так, будь ласка.
— Ти постійний клієнт! — мовила я.
Він закотив очі, але засяяв від радості, що його впізнали, і трохи випрямив
спину, озираючись у пошуку тих, хто міг це почути. «Усім подобається, коли
їх помічають», — подумала я і приберегла це спостереження, щоб згодом
використати його в дописі в інстаграмі.
— Хто був до тебе жорстоким? — запитав Ієн, коли ми сіли за столик. — Це
була та дівчина? Що до нас приходила?
Я витягла із сумки серветку без алергенів з ароматом лаванди.
— Руки.
Ієн витер руки й заходився їсти.
— То вона була, так? — Голос у нього був журливий навіть з повним ротом
шоколаду й тіста. — Будь-що ставлю на те, що її завжди вибирали першою.
— Ну, друже, твоя ставка точно виграла б.
Хотіла б я, щоб Ієн та Іззі не перетиналися з Дрю, щоб моя колишня найліпша
подруга не втягувала в цю нашу драму моїх роботодавців та їхніх дітей. Але, як зазначила Дрю, я не залишила їй вибору. Я ігнорувала її електронні листи та
повідомлення, які вона надсилала, узявши мій номер телефону в нашій
асоціації випускників. Я не відкривала особисті повідомлення від неї в
інстаграмі, фейсбуці та твітері й викинула листа, який вона надіслала мені
поштою, у смітник нерозпечатаним. Коли вона переказала через моїх батьків, що прагне зв’язатися зі мною, я сказала лише: «Дякую, що повідомили», — і
хоча я достеменно знаю, що вони страшенно хотіли дізнатися, яка чорна кішка
пробігла між нами, вони не насідали, не чіплялися й нічого не запитували.
Зрештою Дрю зробила цей відчайдушний крок і пішла до Шніцерів.