Страница 18 из 114
Виявилося, доктор Еліза належала до правління одного з музеїв, де Дрю була
членкинею Юних друзів, і з радістю допомогла двом давнім подругам
возз’єднатися. Вона навіть залучила до цього Ієна та Іззі.
— У нас є для тебе великий сюрприз! — сказала одного дня Іззі й посадила
мене, а Ієн урочисто зав’язав мені очі. Потім діти побрали мене за руки та
повели на кухню. Я відчула запах шоколаду, вони допомогли мені сісти.
— Сюрприз! — вигукнули вони.
Знявши пов’язку з очей, я побачила на столі торт, на якому горіли свічки.
Я спантеличено сказала:
— У мене сьогодні не день народження.
— Це не той сюрприз! — проспівала Іззі.
Вони з Ієном вибігли в передпокій. За хвилину нескінченно велична та ще
більш прекрасна, у світло-бежевих туфлях на підборах і темно-синьому жакеті, що, мабуть, коштував більше, ніж я заробляла за тиждень, з’явилася Дрю
Кавано. Моя давня найліпша подруга.
— Привіт, Дафно! — сказала вона так, ніби ми бачилися п’ятнадцять хвилин
тому біля шафок у Школі Латроп після уроків, а не шість років тому на тротуарі
біля бару після сварки.
Я витріщилася на неї.
— Задмухай свічки, — тихо мовила вона. — І загадай бажання.
Наче під гіпнозом, я нахилилася й зробила те, що вона мені сказала. Задула
свічки, але бажання не загадала. У голові в мене було геть порожньо, безнадійно порожньо.
— Це твоя подруга! — радісно гукнув Ієн. — Твоя шкільна подруга! Вона
хотіла тебе здивувати!
— Ти здивувалася? — запитала Іззі, танцюючи навколо мене у фатиновій
пачці.
Я ледь дихала, ледь могла говорити.
— Здивувалася. Так. Гей, ви, чудовиська, можете залишити нас на хвилинку?
Діти, задобрені шматками торта та склянками молока, пішли у своє лігво
насолоджуватися бонусними тридцятьма хвилинами екранного часу. Дрю
врізала собі тонесеньку скибочку.
— Дякую, Джозі, — сказала вона, відпустивши кухарку Шніцерів байдуже
дружнім голосом жінки, яка все життя наказує прислузі, що їм робити.
Джозі кивнула, вклонилася й пішла за двері.
І тоді ми залишилися вдвох.
Мені здавалося, що я відчуваю зміну повітря, якийсь зсув в атмосфері, що
свідчить про всю серйозність цього моменту. «Назви п’ять речей, які бачиш».
Холодильник. Моя рука на столі. Моя чорна сорочка. Холодильник з
неіржавкої сталі. Освітлене волосся Дрю. Я досі відчувала запах приготованого
Джозі торта, приємні аромати шоколаду, масла й ванілі та чула, як Іззі з Ієном
сперечаються, що подивитися, але все це було дуже далеко. Мені уявлялося, що ми в бульбашці, я та моя давня подруга, пливемо кудись на самоті разом, окремо від усього світу. Лише ми вдвох.
— Що ти тут робиш? — запитала я.
Дрю зняла жакет. Під ним була шовкова світло-бежева блузка з довгими
рукавами, з перламутровими ґудзиками на манжетах і бантом на комірі, та
темно-сині широкі штани із завищеною талією, надзвичайно гарно скроєні. У
сережках у неї були перлини, оточені колами крихітних блискучих діамантів, а
волосся — недбало зібране в пучок на потилиці. Вона, напевно, підписала б це
як «робочий лук», якби виклала на своїй сторінці в інстаграмі в «Модну
п’ятницю», як вона це назвала. Я докладала всіх зусиль, щоб уникати Дрю
онлайн, так само як і в реальному житті, утім це було нелегко. Особливо після
того, як
The New York Times
додали Дрю в перелік успішних молодих бізнес-леді, котрі ефективно використовують соцмережі. «Легкий, але приземлений
тон і гармонійне поєднання філантропії, порад щодо стилю леді-бос і моди
роблять Дрю Кавано з “Корпорації Кавано” обов’язковим чтивом для нового
покоління молодих жінок, які прагнуть досягти всього і, досягаючи, водночас
мати гарний вигляд» — ось що було написано в статті, яка розхвалювала
рекламного менеджера Дрю за те, що вона зробила свіже, молоде, впізнаване
жіноче лице обличчям усталеного давнього сімейного бренду.
Дрю витягла один зі стільців з-під кухонного стола й сіла.
— Мені треба з тобою поговорити.
Замість того щоб також сісти, я зиркнула на неї через стіл і сказала:
— Мені здається, нам немає чого сказати одна одній.
— Будь ласка, Дафно, — промовила вона. — Я знаю, що ти досі гніваєшся, але можеш приділити мені одну хвилинку? Будь ласка!
Я дивилася на неї, здавалося, дуже довго. Риси обличчя в неї досі були
бездоганні, волосся все ще сяяло. Вона далі залишалася шикарною, розкішною
та ідеальною. Я відчула давнє знайоме тяжіння й пригадала, як легко вона
залучала мене на свою орбіту, неначе мовчки обіцяючи: якщо буду близько до
неї, якщо робитиму те, що вона від мене хоче, то мене зрештою підвищить ця
близькість — зовні та в усьому іншому буду схожою на неї та отримаю красу, силу й упевненість, які дарує це положення.
— Будь ласка, — повторила вона тремтливим голосом.
Ну, може, не таку вже й упевненість.
Я сіла й відсунула порожню тарілку. Я
не могла б їсти, навіть якби хотіла. Увесь мій апетит кудись подівся.
— П’ять хвилин, — коротко кинула я. — У мене багато справ.
Дрю сиділа, схрестивши ноги, й крутила в руках виделку.
— А можна мені води?
«Ну от», — подумала я і пішла по склянку. Я й сама не відмовилася б випити, але не могла собі дозволити навіть ковтка води з Дрю, як Персефоні не можна
було дозволяти собі в пеклі навіть гранатового зернятка. Вода перетвориться
на каву, яка стане келихом вина, той — пляшкою, а потім я знову запрошу її до
себе. Вона все підливатиме мені в келих, а я розпатякаю всі секрети, які тільки
зможу, й погоджуся на все, що вона забажає. Я відчувала ці її чари, нестримні, як приплив, коли зрештою опиняєшся у воді, хоча спершу стояв на краю
океану, ледь угрузаючи ногами в пісок.
Я так різко поставила перед нею склянку, аж частина води вихлюпнулася.
— Нащо ти тут?
Дрю зітхнула. У світлі передзахідного сонця вона була ще гарнішою, ніж у
школі, як перлинка, відшліфована до досконалості, проте все совалася, терла
долонями стегна, кінчиком однієї ноги постукувала по підлозі. «Вона нервує,
— подумала я. І наступна моя думка була: — Добре».
— Ну?