Страница 16 из 114
«І я».
Дзенькнув таймер духовки. Я підвела погляд і побачила, що тато досі
зайнятий кросвордом, а мама перейшла до рубрики про нерухомість.
— Один мільйон двісті тисяч доларів за студію! — промовила вона, хитаючи
головою.
Тож планета не зійшла з орбіти, і будинок наш не впав. Сонце зійшло вранці, а ввечері сяде, як і завжди.
Я наділа силіконові рукавички, нахилилася й узялася за деко, яке поставила
під банановий хліб на випадок, якщо з нього летітимуть бризки. На тому деку
зазвичай запікали кабачки із цибулею, перець із помідорами й іноді тонко
нарізану картоплю — як особливий смаколик. Замислюючись про те, як тому
деку такі нововведення, я поставила банановий хліб на плиту. Мій телефон
дзенькнув. Я поглянула, щоб дізнатися, чи це знову Дарші, чи Рон, чи Дрю, яка
досі ще не з’являлася. На екрані був підпис «ТАТО» і повідомлення: «Пишаюся
тобою». Я відчула, як у мене поколює в очах, коли на мить підвела голову, щоб
показати йому великий палець.
Я замислилася про те, щоб погуглити статті, як пережити приниження в
інтернеті та прилюдну ганьбу — таке вже відбувалося із чималою кількістю
людей, хтось точно мав написати посібник, як із цим упоратися. Натомість
змусила себе виконати одну з вправ на розслаблення, якої навчив мене мій
давній викладач йоги. «Назви п’ять речей, які бачиш». Моя мама. Мій тато.
Обідній стіл. Газета. Банановий хліб. «Назви чотири речі, до яких можеш
доторкнутися». Шкіра на руці. Оббивка стільця в їдальні. Деревина, з якої
зроблено кухонний стіл, підлога в мене під ногами. Трьома речами, які я чула, стали шум машин на Ріверсайд-драйв, скрипіння татової ручки об сторінку та
биття мого власного серця, яке досі бухало у вухах. Я відчувала аромат
бананового хліба та їдкий запах власного поту, яким обливалася через тривогу.
Уже достатньо довго я пробула в інтернеті, щоб знати: таке не триває довго, а
обурення, яке ллється, скажімо, на автора колонки
The New York Times
, який
надто бурхливо відреагував на дрібну образу, може миттєво скеруватись на
виробника косметики, що випустив тональні засоби лише у відтінках для
світлошкірих, а потім — на професійного спортсмена, який в одному твіті не
так як слід назвав темношкірих людей, коли йому було п’ятнадцять років.
Натовп невпинно шукає наступного проблемного митця, актора чи фірму, і
ніколи та сумна слава чи загальний осуд не тривають вічно.
«Колись це закінчиться», — сказала я собі. Це не справжнє. Справжнє — те, що я можу побачити, помацати та понюхати. А це лише пікселі, що невидимо
рухаються в просторі, переважно боти й незнайомці, яких я ніколи не зустріну
в реальному житті.
Я повернулася на ютуб, де, доки мене не було, додалося ще вісімдесят три
коментарі. Не зважаючи на них, я скопіювала відео й додала його на власний
канал. Останні три роки в мене була однакова аватарка в усіх соцмережах —
дві спиці, встромлені в клубок пурпурної пряжі. Я видалила ту фотку й
поставила натомість скріншот з відео, на якому я з розтуленим ротом та однією
витягненою рукою погрожувала пальцем тому зіщуленому чувакові —
універсальна поза Розгніваної Дівчини. Моя перша думка була: «Тут видно мої
підборіддя». А наступна — тієї самої миті: «Але я здаюся сміливою. І
принаймні волосся в мене гарне».
Я перейшла до інформації про себе. До «Дафна Берґ, Університет
Вандербільта, уродженка Нью-Йорка, щаслива мисткиня» я додала «шалена
товста дівчина» і хештеги #непрошупробачення і #такаякє. Ще змінила назву
свого блогу зі «Вправні ручки з Дафною» на «Великі часи».
Банановий хліб був прохолодний на дотик. Я врізала товстий кусень і поклала
його на свою улюблену тарілку — білу, з візерунком з блакитних квітів. Дістала
виделку із шухлядки для столового срібла, згорнула полотняну серветку й
постелила її на стіл. Сіла. Розгорнула серветку й розклала на колінах. Виделкою
відколупала чималий шмат пирога. Закинула його в рот і заплющила очі.
Підмугикуючи від задоволення, я жувала, упиваючись насиченим смаком,
відчуваючи текстури — гарячий, слизький топлений шоколад, хрускіт горіхів, поступлива м’якість бананів і масла. Я з’їла все до крихти й дочиста вишкребла
виделкою тарілку.
__________________________________________________________________
5
Від англ. «You don’t have to go home, but you can’t stay here!» — крилата фраза
барменів, що з’явилася в часи сухого закону, також назва пісні гурту
The Oak
Ridge Boys
.
6
Від англ. «Free Willie!» — назва фільму.
7
Марка морозива.
Розділ третій
Закінчивши прямий ефір, я впевнено накинула на плече торбинку з одягом і, не озираючись, пішла від бару. На Вісімдесят шостій вулиці сіла в автобус до
Медісон-авеню. За п’ять хвилин уже була на тротуарі перед Школою святого
Давида — саме тоді, коли натовп нянь і матусь (а ще вкрай зрідка — татусів) був найбільшим. Щоб змарнувати п’ять хвилин, я відкрила інстаграм. Моє
відео вже набрало тисячі переглядів, сотні лайків і десятки коментарів. «Яка
красуня», — написала curvyconfident. Я двічі натиснула, щоб уподобати те, що
вона сказала. «Звідки ця сорочка?» — запитала Joelle1983. Я відповіла: «
Macys
, але їй уже років зо чотири. Здається, в
Old Navy
було щось схоже — я
перевірю!» Я називала це «годувати звіра». Не те, щоб мої підписники були
тваринами, але це могло насправді виснажувати, адже мені доводилося
абсолютно весь час бути в мережі, клацати, ставити лайки, відповідати, взаємодіяти, щоб алгоритми помічали мою активність і підіймали вгору мої
дописи, щоб вони ставали одними з перших, які люди бачать, відкривши
додаток, щоб у мене було більше підписників і я могла отримувати більше
грошей за свої публікації.
Лайк, лайк, коментар, коментар, коментар, лайк
. Я переглядала реакції, доки
не спинилася на одній з них: «Я підлітка. Як мені стати сміливою, як ти?»
Я завмерла з телефоном у руці, підвівши погляд до неба, і нагадала собі, що
ця так звана підлітка може бути шістдесятивосьмирічним чоловіком, який живе