Страница 15 из 114
Мої руки завмерли над клавіатурою, а серце калатало в грудях. Я подумала:
«Це двері. Можеш їх зачинити й залишитися тут, назовні, сама, або можеш
увійти та приєднатися до них».
Я заплющила очі й почекала, доки мої руки перестали тремтіти. Якби ви того
ранку запитали мене, хто я така, я могла б відповісти: студентка коледжу, художниця-початківиця, дочка чи подруга, любителька любовних романів і
сухого валяння, французьких бульдогів і коміксів Лінди Баррі. Але якби я була
чесною, сказала б, що я — та, хто завжди на дієті. Я прокидалася вранці, уже
плануючи, що їстиму і скільки вправлятимусь, щоб спалити всі калорії. Увечері
я лягала спати, сповнена провини за те, що робила забагато першого й замало
другого, обіцяючи собі, що наступний день буде інакшим. І саме тоді, за своїм
столом, я вирішила, що з мене досить. Я їстиму, щоб наїдатися, займатимуся
спортом, щоб почуватися сильною та здоровою, забуду про думку, що колись
схудну, забуду раз і назавжди й житиму своїм життям у тому тілі, яке в мене є.
І скину п’ятдесят три зайвих кілограми просто цієї самої хвилини, присягнувшись ніколи більше не зустрічатися з Дрю Латроп Кавано.
У перші дні бути Повненькою Крихіткою було зовсім непросто.
Лежачи в ліжку ранком після того вечора в барі, я згадала рядок одного з
вебсайтів про здоров’я в будь-якому розмірі, що його прочитала напередодні
ввечері. «Запитайте своє тіло, чого воно хоче». От тільки звідки моєму тілу
було це знати? Я так давно не їла чогось просто тому, що саме цього мені
хотілося.
«Гаразд», — сказала я собі. Я чула, як на кухні тихо говорять мої батьки.
Відчувала запах кави, яку мій тато пив з вершками, а мама — чорну, та
зернового хліба
Ezekiel
у тостері. Почувалася просто страшенною дурепою, доки не згадала про тата. Іноді ввечері, коли ми дивилися телевізор, він говорив
зі своїм животом, ніби з домашньою твариною, погладжуючи його й питаючи:
«Ще попкорну? Чи пива?» Це допомогло. «Гаразд, тіло. Що я хочу на
сніданок?»
Відповідь довго не надходила. Я відчула, що починаю панікувати, і стала
дихати глибоко й повільно, доки мені не спало на думку: «Банановий хліб». Я
хотіла скибочку теплого бананового хліба з волоськими горіхами та
шоколадною стружкою, і ще — велику склянку молока. Просто по п’ятах за
цією з’явилася інша думка: «У жодному разі». Банановий хліб готують з яєць, вершкового масла, шоколадної стружки й волоських горіхів, жирного йогурту, обробленого білого борошна, з додаванням півтори склянки білого цукру.
Банановий хліб — то десерт. Я роками не дозволяла собі їсти бананового
хліба… І була не впевнена, що зможу зупинитися, коли почну його їсти.
Я повернулася до ноутбука та статті, яку переглядала. «Ви можете
турбуватися, що втратите контроль… що, тільки-но станете їсти “заборонену”
раніше їжу, не зумієте зупинитися. Це може навіть бути правдою перші кілька
разів, коли “погана” їжа з’явиться у вашому раціоні. Радимо їсти повільно й
усвідомлено, смакуючи кожен шматочок і прислухаючись до свого тіла, їсти, доки вам цього хочеться, і зупинятися, коли насититеся».
Я знайшла рецепт. Одягнулася. На кухні тато розгадував кросворд, а мама
йому допомагала.
Діставши із шафи сумку для покупок, я почула, як він говорить:
— Пристанище Ноя, шість букв?
— Я йду до
Whole Foods
, — сказала я їм.
— Забагато літер, — відповів тато.
— Ха-ха-ха.
Мені здавалося, що голос у мене нормальний, але я помітила, як він подивився
на мене, а потім перезирнувся з мамою.
— Усе гаразд? — поцікавився тато.
— Усе добре, — відповіла я.
— Нам потрібен кмин, — сказав він і підійняв руку, прощаючись.
Мама сказала:
— Бережи себе, — як і завжди, коли хтось із нас виходив з дому.
Я пішла у
Whole Foods
на Дев’яносто другій та в
Columbus
. Купила татові
кмину, а ще яйця, масло, грецький йогурт, шоколадну стружку й найстигліші
банани, які тільки змогла знайти. Повернувшись на кухню, під мовчазними
поглядами батьків я розтопила вершкове масло, розбила яйця й налила йогурту
в мірний стакан. Розтерла банани в поліетиленовій торбинці. Підсмажила в
духовці тостера волоські горіхи. Усе змішала й виклала в змащену маслом
форму.
Коли банановий хліб опинився в духовці, я зручно влаштувалася на дивані й
відкрила повідомлення. Першою була Даршіні, ще одна моя шкільна подруга.
Вона написала: «Побачила це вчора ввечері. У тебе все гаразд?» Я відчула
неспокій, що заворушився внизу мого живота. У грудях усе стиснулося, коліна
затремтіли, а серце так калатало, що я відчувала, як здригаються в мене груди.
Посилання вело на ютуб. Я клацнула на нього — і ось вона я, в усій своїй
чорній, шаленій красі — у складках, з потрійним підборіддям. «Товстій дівчині
ЗРИВАЄ ДАХ», — так воно називалося.
Мені хотілося заверещати й кинути телефон, ніби він обпік мені руку, і, мабуть, я видала якийсь звук, бо, коли підвела погляд — батьки вдвох
витріщалися на мене.
— Вибачте, — сказала я. — Усе гаразд.
Я побачила, як вони знову перезирнулися, спілкуючись своєю особистою
подружньою азбукою Морзе. Мама стиснула губи, а тато потягнувся до
телефона. Я затамувала дух і повернула увагу до свого власного екрана, до
свого власного обличчя. Було вже тринадцять тисяч переглядів. І — я
витріщилася, сповнена жаху, відчуваючи, як відвисає в мене щелепа, — вісім
тисяч лайків.
«Не роби цього», — подумала я, але не втрималася. Серце в мене билося в
самісінькому горлі, коли я прокрутила вниз, щоб переглянути коментарі.
«Сухопутний кит», — було сказано в першому. Ну. Я такого й очікувала. І
мені подобаються кити! Вони граційні та величні!
«Я б їй вдув», — написав наступний коментатор.
«Обваляй її в борошні та шукай мокру пляму», — порадив якийсь дотепник у
відповідь на те. Я скривилася, відчуваючи нудоту, і прокрутила далі.
«НУ Ж БО, дівчинко, — прокоментував іще хтось. — Хотіла б я, щоб мені
вистачило сміливості отак от усе пояснити хлопцеві».
«Я теж би хотіла», — написала жінка далі.