Страница 14 из 114
топталася по ногах якогось випадкового хлопця.
— Я не просила твоєї допомоги, — сказала я й відвернулася.
Вона схопила мене за плече й зазирнула мені в очі. Риси її гарненького
обличчя були викривлені у світлі вуличного ліхтаря.
— Ну, тобі вона потрібна. Ти зустрічаєшся з тим чуваком, який тобі навіть не
подобається, і це після того, як узагалі не цілувалася з жодним хлопцем, доки
ми навчалися в школі.
— То й що?
— Тож ти або лесбійка — я таке обмірковувала, що ти закохана в мене…
Я грубо пирхнула.
— Або, — провадила далі Дрю, — тобі потрібно було, щоб хтось улаштував
побачення.
— Якщо ти хотіла мені влаштувати побачення, — процідила я крізь зуби, —
могла б спочатку мене спитати.
— Нащо морочитися? — сказала Дрю. — Ти просто відмовилася б.
— А якщо ти все-таки вирішила за це взятися, — провадила я далі, — то могла
б постежити, щоб той хлопець не був довбаком.
— Ну, в мене не те щоб був великий вибір! — крикнула Дрю. — Думаєш, хлопці в черзі стоять, щоб зустрічатися з…
Вона стулила рота. Надто пізно.
— З ким? — перепитала я її. — З товстими дівчатами? З дівчатами, у яких
немає трастових фондів? З дівчатами, батьків яких немає на обкладинці
«Форбсу»?
Дрю щільно стиснула губи й нічого не сказала.
— Мені не потрібне твоє співчуття, — мовила я. Адреналін ще пульсував у
мене в крові, але я відчувала, що виснаження та мій давній друг — сором —
уже близько. — Досить із мене. Просто дай мені спокій.
Я повернулася й попрямувала в бік дому.
Відійшла десь метрів на десять, коли Дрю закричала:
— Нам усім було тебе просто шкода!
Ці слова пронизали мене, наче списом у спину. Ось вона, правда, про яку я
завжди здогадувалася, нарешті висловлена вголос. Я відчула, як зіщулююся, згорблююся, але не дозволила собі озирнутися.
— Ти просто порожнє місце, товстуха, і в Латропі ти взагалі опинилася лише
завдяки тому, що такі сім’ї, як моя, дають школі гроші, щоб такі, як ти, могли
туди ходити.
Щоки в мене спалахнули від сорому, пальці стиснулися в кулаки, але я не
могла заперечити. Нічого. Я товста. Я ходила до Латропа завдяки стипендії. Її
родина була багатою, моя — ні, і порівняно з нею я була порожнім місцем.
— Тобі пощастило, що я взагалі з тобою розмовляла! — заверещала Дрю.
«Ой, а як на мене, то були взаємовигідні стосунки», — подумала я. Вона
приділяла мені увагу — принаймні іноді. Натомість я за неї писала роботи, передруковувала її домашні завдання, зберігала секрети. Слухала її
нескінченне базікання про хлопців та одяг і про те, в якому вбранні вона
сподобається котромусь кавалерові. Я прикривала її, коли вона прогулювала
уроки або забагато випила напередодні, щоб щось робити.
Я нічого цього не сказала. Не відповіла й не дозволила собі озирнутися. Я
йшла далі. Кілька кварталів я чекала, що вона спробує мене наздогнати, попросити пробачення, сказати, що я її найліпша подруга, що вона не це мала
на увазі. Я дослухалася до стукоту високих підборів на бруківці. Але Дрю
більше не з’явилася.
Уже за кілька кварталів від дому я відчула, як телефон завібрував у мене в
кишені. Я не взяла його, і мене занудило, коли уявила собі, як відео, на якому я
волаю на того хлопця, переходить з повідомлення до повідомлення, з дописів
на фейсбуці у твітер. Обличчя в мене спалахнуло, і протеїновий коктейль, яким
я поснідала, перш ніж пропустити обід і вечерю, перевернувся в животі.
Здавалося, що замість крові в мені тече вогонь, а тіло моє поломеніє від сорому
та гніву, ще від чогось іншого, чогось такого, що мені вдалося розпізнати мало
не за пів години, — гордощів і, можливо, навіть чогось на кшталт праведності.
Я змогла бодай раз відстояти себе — бодай один раз, на краще чи на гірше.
Я пробралася в батьківську квартиру. Замість того, щоб піти на кухню, попрямувала до спальні, без світла, бездоганно орієнтуючись у темряві.
Діставшись туди, я увімкнула світло й оглянула кімнату, намагаючись
дивитись так, ніби побачила її вперше.
Мій стіл для рукоділля, який хтось виставив на тротуар, а я з допомогою
батька підняла сюди, нагору, обдерла, відшліфувала й пофарбувала у ніжно-бежевий колір, він стояв біля стіни. У центрі його — кобальтово-синя
керамічна ваза, повна яскраво-оранжевих гербер. Перед столом стояв
пофарбований мною дерев’яний стілець із подушкою, яку я пошила з клаптика
тканини, з барвистим рожево-помаранчевим принтом від
Marimekko
. Я
оглянула вазу, квіти, плетений килимок з натурального волокна, постелений на
дерев’яній підлозі, блискучий латунний торшер, що світив з кутка — так, немов
якийсь незнайомець бачить усе це й здивовано запитує, якій же це дівчині
пощастило жити в такому гарному місці. Я завжди сподівалася, що колись
зустріну чоловіка, котрий оцінить цю мою майстерність, чоловіка, котрий
хвалитиме мене, говоритиме, яка я творча, який гарний у мене смак, якою
зручною, барвистою і затишною я роблю нашу оселю, як наповнюю все
красою.
Я зняла коригуючу білизну, вивільнившись із осоружного спандексу, та
кинула її в смітник. За нею пішов і ліфчик з кісточками. Я вдягла м’якеньку
майку, бавовняні трусики в бабусиному стилі та найзручніші піжамні штани. У
ванній зібрала волосся резинкою та змила з обличчя косметику. Повернувшись
у спальню, я сіла перед ноутбуком і ввела в пошук: «прийняття тіла».
На екран посипалися сотні різних посилань. Статті. Блоги. Сторінки твітеру з
темами
типу
@ТвояЖирнаПодруга,
@повнанутріціологиня
і
@ФеміністкаПлюсСайз. Вебсайти типу «Здоров’я будь-якого розміру».
Бодипозитивні акаунти в інстаграмі. Снепчати з образами на кожен день, у яких
дівчата виставляли напоказ м’які стегна та вкриті складками животи. Усе, що я
намагалася приховати, просто отак-от відкрите. Великі дівчата, деякі мого
розміру, деякі менші, деякі більші, у купальниках і спідній білизні, в асанах
йоги, на круїзних лайнерах, пляжах і у випусках
Sports Illustrated
, присвячених
купальникам.