Страница 13 из 114
з табличкою «АВАРІЙНИЙ ВИХІД»… і Дрю з Лейком. Моє тіло щойно
помітило їх разом, коли я почула слово «граната» й побачила, як Дрю похитала
головою.
— Чуваче, ти в дзеркало дивишся взагалі? — сичала вона на нього. — Чи ти
гадаєш, що хтось із родини Кардаш’ян берегтиме себе для тебе?
Лейк, зіщулившись, пробурмотів щось, чого я не розчула. Дрю знову похитала
головою. Вона здавалася роздратованою.
— Я надсилала тобі її фото. Я казала тобі. Що ти за тютя така? — І вона
стукнула його в плече, але не жартома — схоже було, що йому справді боляче.
«Граната». Я знала, що означає це слово в такому контексті. Не вибуховий
пристрій, а потворна дівчина, яку доброволець погоджується накрити власним
тілом, жертвуючи собою, щоб відкрити побратимам шлях до їхньої мети —
спокусливих крихіток.
Я відчула, що починаю тремтіти, що моє тіло аж вібрує від сорому. Я чула, як
розмовляють Ейнслі та Ейвері, але здавалося, ніби вони під водою, голоси їхні
наче двоїлися й були нерозбірливі. «Але ж я схудла на п’ять кілограмів!» —
шепотів тихесенький жалібний голосок у мене в голові. Утім, звичайно, цього
було недостатньо і ніяк не могло бути достатньо. Я могла скинути десять
кілограмів, двадцять, п’ятдесят. Цього ніколи не вистачило б мені, щоб стати
дівчиною, яка належала до світу Дрю Кавано.
Я заплющила очі. Подумала про те, як ітиму додому, як прохолодне нічне
повітря відчуватиметься на моєму розпашілому обличчі. Я не вмикатиму
світла, попрямую на кухню, дістану з холодильника пів літра морозива, а з
хлібниці — пачку кренделів і їстиму, сидячи в темряві. Дозволю вершково-
солодкому та хрустко-солоному смакові сповнити мене, витісняючи біль і
сором, його буде в мені стільки, що більше ні для чого не залишиться місця: ані
для гніву, ані для збентеження — ні для чого. «“Бен і Джерр
і”7
— двоє
чоловіків, які ніколи мене не підводили», — подумала я.
А потім зупинилася.
Я зупинилась і запитала себе: «Що я зробила поганого?» Кого образила? Хіба
я на таке заслуговую просто через те, що наважилася вийти з дому, потанцювати та спробувати розважитися? Я товста. Це правда. Але я хороша
людина. Я добра, весела. Щедра. Я намагаюся ставитися до людей так, як хотіла
б, щоб вони ставилися до мене. Я працьовита. Хороша дочка. Гарна подруга.
Я далі перелічувала свої гарні якості, коли Лейк і Дрю мене побачили.
Помітивши здивування на Лейковому обличчі, я розтягла губи в заспокійливу
усмішку. Він усміхнувся у відповідь і, взявши мене за руку, повів танцювати.
Коли ми прийшли, діджей увімкнув повільну пісню зі словами про янголів, вогонь і справжнє кохання назавжди. Лейк обережно поклав руку мені на плече.
Мені здавалося, що я відчуваю, як він збирається з духом, перш ніж узяти мене
другою рукою трохи вище талії. Я уявила собі його внутрішній монолог.
«Гаразд. Лише трішки. Буде не так уже й погано. Напевно, просто м’якенько.
Тепло й хвилясто, як на водяному ліжку». Він подивився на мене великими
карими очима й усміхнувся теплою усмішкою — усмішкою, яка справді
здавалася багатообіцяльною, сповненою щирої симпатії. І, можливо, до сорому
додалися випивка й усвідомлення того, що Дрю якось причетна до цієї маячні, але я вирішила, що один раз — лише один раз — не буду ковтати й усміхатися.
Я опустила погляд на свої ноги, великі міцні ноги, ноги, які щодня по багато
кілометрів носили мене тротуарами Нью-Йорка, ноги, на яких я долала
величезні відстані на бігових доріжках, степерах та велотренажерах, і годинами
присідала, виконувала випади й махи на всіляких заняттях з аеробіки, боксу та
гімнастики протягом багатьох років. «Ну ж бо, ніжко, вперед», — подумала я, підійняла праву ногу і опустила її — що було сили — на Лейкові пальці.
Очі в Лейка розширилися, а рот розтулився. Він утратив контроль і заверещав
— пронизливо, як дівчинка.
— Ах ти ж сучко жирна! — вигукнув він. — Ти на мене
наступила
!
Музика стихла. Або принаймні так було в моїй уяві. У моїх вухах пролунав
звук голки, що шкребеться об платівку, а потім цілковита тиша. Очі всіх
присутніх були прикуті до нього, коли він стрибав на лівій нозі, схопившись за
праву, втупившись у мене… і всі ці очі звернулися на мене, коли я заговорила.
— Знаєш що? — сказала я. — Я товста. Але це не означає, що ти можеш до
мене ставитись як до непотребу.
Голос у мене тремтів. Руки були крижані, у роті пересохло, серце билося
втричі частіше, ніж зазвичай, і кожна клітинка мого тіла волала: «Тікай, біжи
звідси подалі, люди дивляться на тебе, люди тебе бачать». Але бодай один раз
я не послухалася. Встояла на місці. Я вперла руки в боки й труснула волоссям.
Почуваючись наче у фільмі — нахабна товста найліпша подруга, для якої
нарешті ненадовго настає зірковий час, — я провела однією рукою від шиї, по
грудях і стегнах, аж до ніг.
— Ти нічого із цього не заслуговуєш, — промовила я. — Ти мене не
заслуговуєш.
Хтось сказав: «О-о-ох». Хтось іще вигукнув: «Атож, розкажи йому, дівчинко!» А хтось, можливо бармен, заплескав у долоні. Спочатку це була
лише одна людина, потім ще одна, тоді ще, доки не стало здаватися, що всі в
барі аплодують. Аплодують мені, сміються над ним. Тут я й помітила, що одна
з дівчат на краю танцполу тримає телефон, знімаючи мене. Серце в мене знову
стислося й у голові запаморочилося, ніби я щойно пролетіла найвищу петлю
американських гірок і зрозуміла, що я не в машині. «Що зроблено — те
зроблено», — подумала я, і з усією можливою гідністю пройшлася танцполом, до дверей і надвір, у темряву.
Я минула пів кварталу, коли мене наздогнала Дрю.
— Гей, — гукнула вона. Я не озиралася. Вона поклала руку мені на плече й
різко повернула до себе. — Гей! Що це в біса було?
— Це мені в тебе питати треба, — сказала я, випручавшись.
— Послухай, мені шкода. Я намагалася тобі зробити послугу.
Я витріщилася на неї.
— Я що, подякувати повинна?
Дрю здавалася шокованою. Напевно, тому що я ніколи з нею не сварилася й
не скаржилася через те, як вона зі мною поводилася, — тобто не частіше, ніж