Страница 12 из 114
лід, терпка й солодка, цукор із країв склянки захрумтів у мене на зубах. У барі
було темно й затишно, попід стіною стояли кабінки й дивани, де люди їли начос
і грали в «Монополію» та «Чотири в ряд». Один напій, другий, а потім і третій.
Біля подруг, оточена музикою, я була щаслива й розслаблена — мені було так
добре, як лише може бути дівчині, у груди якої впивається дріт, а живіт
стиснений щільною резинкою.
Аж тут Дрю прошепотіла:
— Дафно, не озирайся, але, схоже, у тебе з’явився прихильник.
Я одразу повернулася та вдивилася в темряву.
— Не озирайся! — повторила Дрю, жартома тицьнула мене кулаком у бік і
гигикнула.
Просто за нами стояв стіл, за ним п’ятеро хлопців, і один з них, юнак у темно-синьому пуловері з рудим волоссям і веснянками, справді дивився просто на
мене. Дрю замахала рукою в мене за спиною.
— Лейку! Лейк Спенсер! Боже мій!
— Ти його знаєш? — запитала я, коли хлопці заюрмилися навколо нас, перетягаючи свої стільці й підсуваючи стіл до нашого.
Дрю взяла того хлопця за руку.
— Лейк — один з друзів мого брата Тріпа. Лейку, це Дафна. Дафна — одна з
моїх найліпших подруг.
— Привіт, — мовила я.
— Привіт, — відказав Лейк і кивнув на мою порожню склянку. — Взяти тобі
ще?
Я згадала вірш, авторкою якого вважають Дороті Паркер: «Мартіні я
полюбляю, / Але не більше двох, / Від трьох під столом опиняюсь, / Під сусідом
— від чотирьох».
— Звичайно, — мовила я, почуваючись такою легковажною, і Дрю схвально
кивнула.
Хлопець зник, а Дрю поклала руку мені на плечі.
— Ти йому подобаєшся, — пошепки вигукнула вона мені на вухо.
— Він щойно вперше мене побачив, — заперечила я.
— Але він витріщався на тебе, — сказала Дрю й гикнула. — Він на тебе запав.
Кажу тобі. Коли повернеться, запроси його потанцювати!
Я зіщулилася. Навпроти нас Ейнслі та Ейвері базікали з двома юнаками, а ще
двоє поглядали на Дрю — видно було, що вони нетерпляче чекають, коли вона
договорить зі мною та зверне на них увагу. Потім повернувся Лейк з моїм
напоєм у руці. Я відпила ковток і піднялася зі стільця, сподіваючись, що маю
граційний вигляд або хоча б не скидаюся на товстенну дресировану тюлениху,
що вискакує з будиночка, коли дресирувальник кине їй оселедця. Музика була
така гучна, що я відчувала вібрацію навіть у кістках.
— Хочеш потанцювати? — крикнула я йому.
Він підняв великий палець і всміхнувся.
На танцполі одразу з’ясувалося, що для Лейка танець — це стрибки вгору-вниз у темпі, який жодним чином не стосується музичного ритму. «Ну, гаразд»,
— подумала я, коли ми почали кричати одне одному в обличчя наші біографії.
Я дізналася, що він закінчує Коледж Вільямса, вивчає філософію, що він зі
своєю родиною проводить літо в Гемптонах, поблизу Дрю та її рідних, і що він
не лише друг Тріпа: його сестра й Дрю разом були дебютантками. Шкіра в
Лейка була білосніжна, укрита плямками темних веснянок, ніс гострий, із
широкими ніздрями. Руде волосся, густе й жорстке, стирчало навсібіч — таке
волосся неможливо укласти, хоч як ретельно його не підстригай, а коли його
обличчя розслаблялося, то вираз ставав майже насмішкуватим. Нічого
хорошого. Але ким я була, щоб судити? Здавалося, його цікавило те, що я могла
сказати, чи принаймні він удавав, що зацікавлений, і я не помічала, щоб його
увагу перетягала котрась із гарніших дівчат на танцполі. Ми танцювали й
розмовляли (тобто здебільшого Лейк говорив, а я слухала), і я запитувала себе, що буде, коли час роботи закладу закінчиться і бармен неминуче вигукне:
«Додому йти не обов’язково, але тут залишатися більше не можна!
»5
— Даруй, — сказав Лейк з усмішкою. — Я відійду до вбиральні.
Мені не надто подобалося слово «вбиральня», але це можна було пропустити
повз вуха. Лейк пішов, утім запах його парфумів витав навкруги — теплий
пряний аромат, який нагадував мені про той один день, коли я була скауткою.
Мама записала мене в місцеву спільноту після того, як помітила (трохи
запізно), що я проводжу забагато часу за малюванням, в’язанням та читанням і
значно менше — з однолітками. «Просто спробуй, Дафно, а може, подружишся
з кимось!» — сказала вона. Загін зустрівся в багатоквартирному будинку у
Верхньому Вест-Сайді. Дванадцятеро дівчат сиділи в колі на підлозі вітальні, втикаючи гвоздику в апельсини, щоб зробити помандери до Дня матері. Мені
це сподобалося, особливо коли вихователька похвалила мій візерунок зі
спіральок. Я намагалася ігнорувати інших скауток, які крадькома позирали на
мене, шепотілися й хихотіли. Коли збори закінчилися, вихователька відчинила
двері квартири, дівчата із загону вибігли в коридор і зі сміхом помчали до ліфта.
«Звільніть Віллі!
»6
— вигукнула одна з них. Я не могла змусити себе
обернутися, щоб побачити, чи була вихователька ще там і чи чула вона те.
Вдома я сказала мамі, що не хочу більше туди. «Було нудно», — пояснила я.
Того вечора, перш ніж лягти спати, я знову й знову мила руки в такій гарячій
воді, яку лиш могла витримати, щоб не чути більше запаху гвоздики від пальців
і не згадувати того жахливого внутрішнього болю й відчуття, ніби в мене все
всередині перевертається, ніби я каміння наковталася, спричиненого
усвідомленням того, що мене не люблять.
Я повернулася до столу, і Дрю схопила мене за руку:
— Божечки, ти йому подобаєшся! — заверещала вона, пританцьовуючи.
Мене зачепило те, що її так здивувало, що мною зацікавився хлопець, але я
однаково була задоволена, і мене, як завжди, звеселяла її пустотливість.
— Він красунчик! — вигукнула Ейнслі.
— І старший за нас! — закричала Дрю. — Ходімте, припудримо носики.
Ми вчотирьох узялися за руки й вирушили. Я почервоніла, відчувала приємне
сп’яніння, здавалася собі майже гарною в джинсах і з декольте. Я зробила свої
справи, вимила руки, перевірила, чи не розмазалася помада, і пішла. Ейнслі та
Ейвері залишилися чепуритися перед дзеркалом.
Я вийшла в хол. Праворуч від мене були бар і танцпол, на якому зараз
мішанина тіл звивалася й підстрибувала в ритмі гучних басів. Ліворуч — двері