Страница 11 из 114
ПОВЕРНУЛАСЯ» і «КОРОЛЕВА!» — глядачі надсилали реакції в режимі
реального часу.
— Так, це саме той бар, де все скоїлося. — Я побачила ще більше оплесків, бенгальських вогнів, стрічок і анімацій з конфеті. — І відбувається дещо гарне,
— повідомила я. — Я щойно отримала дивовижні новини. Наразі не можу вам
розповісти, які саме, але хочу сказати, що для мене бути чесною, не ховатися, бути справжньою та з’ясувати, як любити себе або принаймні, розумієте,
змиритися із собою в цьому тілі, що в мене є, — це було найкращим рішенням
у моєму житті. — Я усміхнулася червоним сердечкам і святковим смайлам, коментарям «Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ» і «ТИ МОЯ ГЕРОЇНЯ». — Якщо не знаєте цієї
історії — відкрийте мою сторінку, перейдіть за посиланням на мій канал на
ютубі й до першого викладеного мною відео. Ви не зможете його не помітити.
Далі усміхаючись, я дозволила собі згадати той вечір, коли все змінилося, вечір у цьому барі, коли я вирішила, що досить мені бути дівчиною на дієті, і
почала бути просто дівчиною.
Це розпочалося, коли я погодилася піти потанцювати з подругами. Це був би
звичайний вечір для більшості дев’ятнадцятирічних нью-йоркських підлітків, котрі приїхали на весняні канікули на другому курсі коледжу, у котрих є
вільний час і пристойно підроблені документи, але для мене кожна із цих речей
—
бар
,
друзі
,
танці
— це було досягнення, маленька перемога над голосом, який жив у моїй голові із шестирічного віку та говорив мені, що я товста, огидна, не гідна кохання, не гідна дружби, не гідна існувати на людях і навіть
виходити надвір, що така дівчина, як я, не заслуговує на розваги.
Здебільшого я дослухалася до цього голосу. Я вдягалася так, щоб приховати
своє тіло, досконало оволоділа всіма прийомами, що допомагають зменшити
себе. Я звикла до закочених очей і обурених зітхань, які бачила й чула (або які
мені вбачалися та вчувалися), коли сідала поруч із кимось в автобусі або, ще
гірше, йшла в проході літака. Я опанувала всі прийоми, щоб займати якомога
менше місця й не просити багато. Останні два роки, на першому та другому
курсі коледжу, я зустрічалася з тим самим хлопцем, Рональдом
Гіммельфарбом. Рональд або, як я його потайки називала, Вон Рон, був досить
гарненький, високий і худий, зі світлою шкірою, аж блакитною, ніби знежирене
молоко. Рон був кирпатий, тендітний і вузькоплечий. Він вивчав комп’ютерні
науки — предмет, про який я нічогісінько не знала і яким не могла змусити себе
зацікавитись, хоч як намагалася уважно слухати, коли він про нього розповідав.
Рон мені не подобався, але був єдиним хлопцем, що мною зацікавився. У мене
не було варіантів, адже жебраки не вибирають.
Здебільшого я жила життям у режимі очікування. Переважну частину
вільного часу я займалася фізичними вправами, підраховувала калорії чи бали
за тренування, зважувала їжу, відчайдушно прагнучи змінити себе, відшукати
ту струнку жінку, яка — я просто знала це — мала жити десь усередині мене.
Єдиним моїм заняттям, окрім дієти, було рукоділля. Моя мама — художниця й
учителька малювання, і за багато років під її наглядом та самостійно я
опанувала в’язання спицями, гачком, вишивання та декупаж — усе, чого я
тільки могла навчитися, щоб власноруч виготовляти щось красиве. Улюбленим
моїм заняттям було сухе валяння: я тицяла голкою в жмуток вовни, знову і
знову, кожним поштовхом ніби вирізьблюючи власний гнів (до того ж ці рухи
спалювали калорії). У шістнадцять років я відкрила інтернет-магазин на сайті
Etsy
, де продавала шарфи та сумочки, оздоблені шпаківні та фетрових голубів
і жирафів, а також вела блог, сторінку в інстаграмі та канал на ютубі, на яких
демонструвала свою роботу кільком десяткам людей, котрі хотіли її бачити. Я
ніколи не показувала себе — ані обличчя, ані тіла. Я казала собі: «Коли схудну
кілограмів на десять. На дванадцять кілограмів. Двадцять кілограмів. Двадцять
п’ять». Коли зможу купувати речі в нормальних магазинах і мені не доведеться
шукати великі розміри. Коли не соромно буде показатися в шортах, майці чи
купальнику. Тоді я піду танцювати. Плавати. На пляж. Тоді займуся йогою, сяду в літак, поїду в навколосвітню подорож. Тоді завантажу ті додатки для
знайомств і стану спілкуватися з новими людьми. Але того вечора я так
утомилася чекати, так утомилася ховатися, що дозволила дівчині, яку вважала
своєю найліпшою подругою, умовити мене піти з нею випити й потанцювати.
Я так старанно добирала одяг: чорні джинси, які найкраще на мені сиділи, та
чорний топ з низькуватим вирізом, який трохи відкривав груди. Я сподівалася, що в чорному здаватимусь стрункішою, а цицьки відволікатимуть увагу
чоловіків, котрі на мене дивитимуться, від решти мене. За роки практики я
навчилася сушити й укладати не надто темне каштанове волосся та наносити
макіяж, навіть не дивлячись на себе в дзеркало. Бюстгальтер-мінімайзер з
кісточками, туфлі на невеликих підборах, коригуюча білизна під джинсами та
природні на вигляд тіні під вилицями. Я почувалася нормально — не добре, але
нормально, — коли зустрілася на тротуарі зі своєю найліпшою подругою Дрю
та її товаришками Ейнслі та Ейвері. Усі троє захоплено заверещали. «Дафно, ти гаряча штучка!» — вигукнула Дрю. Звісно, Дрю мала приголомшливий
вигляд, як амазонка на тижні моди: туфлі на червоній підошві зі шпильками
додавали їй сантиметрів десять зросту, шкіряні легінси щільно облягали
накачані стегна, а з-під укороченого сірого светра трішки виднівся живіт.
Перед дверима на Дайв, 75, стояла черга. Попри це Дрю підійшла до
вишибайла й прошепотіла щось йому на вухо. Я спітнілою долонею стискала
підробні документи, але охоронець, навіть не перевіряючи їх, махнув, щоб ми
заходили.
У кутку бару ми знайшли високий стіл із чотирма барними стільцями. Дрю
замовила всім по лимонному шоту.
— Перші — й останні — напої, за які ми сьогодні платимо, — підморгнула
вона.
Лимонного шоту не було в переліку низькокалорійних коктейлів, який я того
дня вивчила напам’ять, але я з удячністю сьорбнула. Горілка була холодна, як