Страница 112 из 114
ковбаску, яку вона, затиснувши між лапами, схрумала, голосно всім
повідомляючи про своє задоволення. Дарші приймала дзвінки від своїх батьків, братів, обох пар бабусь і дідусів, прабабусі й, нарешті, від Кармен, з якою ледь
чутно розмовляла на кухні, і вони, здається, закінчили словами: «Я тебе
кохаю». Нік зателефонував тітці та дядькові, щоб сказати, що з ним усе добре.
Близько опівночі мої батьки, перепросивши, пішли до спальні. За кілька хвилин
Дарші встала й демонстративно потяглася.
— Ну, — сказала мені вона, — а я, мабуть, займу розкладний диван.
Я позичила їй свою піжаму. У вітальні ми разом розклали той диван.
— Я повинна перед тобою вибачитися, — сказала я, розгладжуючи стьобану
ковдру на невеличкому матраці.
Дарші зацікавлено поглянула на мене.
— За що?
— Ти мала рацію. Я таки справді бігала за Дрю, хоча вона ніколи й не була
мені хорошою подругою. А ти була. Ти завжди була.
Дарші відмахнулася від похвали, ніби їй було незручно.
— Я теж перед тобою маю вибачитися, — сказала вона. — Хай би якою
поганою Дрю була, кожен заслуговує на справедливість. І хтозна. Можливо, вона справді намагалася змінитися. — Дарші спробувала усміхнутися. —
Можливо, колись ми могли б потусуватися всі разом. Ти, я, Дрю й Адітья. І Нік.
— А Кармен? — запитала я, звівши брови.
Усмішка Дарші зникла. Потім вона зітхнула.
— Переживуть якось, — сказала вона, звертаючись наполовину до мене, наполовину до себе. Я збагнула, що вона має на увазі своїх батьків.
— Переживуть, — сказала я. — Переживуть, звісно. Вони, мабуть, здивуються, але, гадаю, зрештою все з ними буде гаразд. Адже вони тебе
люблять.
Дарші знову зітхнула й кивнула.
— На добраніч вам обом, — гукнула вона на кухню, пішла з піжамою і зубною
щіткою у ванну та зачинила за собою двері.
Я взяла Ніка за руку й повела до своєї спальні. Там він умостився на стілець
біля столу, а я, схрестивши ноги, сіла на ліжко.
— То куди підемо на друге побачення? — запитав він. — Пропоную
повечеряти та в кіно.
Я вибухнула верескливим сміхом, який швидко перейшов у сльози. Нік
підійшов до ліжка й сів поруч, поклавши руку мені на плече.
— Вибач, — сказала йому я. — Здається, я зараз дещо надто емоційна.
— Не вибачайся, — сказав він. — Тобі дозволено сумувати.
Нік сидів біля мене та обіймав, притуляючи до себе, доки я не перестала
плакати.
— А ти що? — запитала я, коли змогла говорити. «І що ми?» — подумала я.
— Мені треба їхати додому, — сказав він.
Ох. Я кивнула. Я такого очікувала, але ці слова, вимовлені вголос, пробили
діру всередині мене.
— Я за тобою сумуватиму, — сказала я. — Це було… Ну… це було щось.
Він притягнув мене до себе, обіймаючи ще міцніше.
— Я поїду на Кейп, щоб офіційно піти з роботи. Ну, якщо мене ще досі звідти
не викинули. Тоді поїду до Бостона, щоб звільнитися й попрощатися там. А
тоді приїду сюди.
— І що робитимеш?
Знизавши плечима, він відповів:
— Мабуть, звикатиму їздити в метро. — Я відчула, як у нього піднялися
груди, коли він зітхнув. — Доки я їхав автобусом, у мене було багато часу на
роздуми. Усе своє життя я типу йшов шляхом найменшого опору. Пішов у
коледж у Вермонті, бо люблю кататися на лижах. Влаштувався на роботу в
Бостоні, бо один з моїх товаришів керував тією програмою і там були гарні
умови медичного страхування. Я просто робив усе, що було найпростіше. І я, мабуть, міг би так робити далі — знову, знову і знову — аж до самої старості.
Чи до смерті. — Нік провів великим пальцем по моїй щоці. — Я хочу здійснити
вибір. Це було місто моєї мами. Тут вона працювала. Тут познайомилася з
батьком. Я знаю, їй дуже подобалося на Кейпі, але туди вона подалася, щоб
сховатися. А отут було її життя, справжнє життя. Гадаю, я теж хочу спробувати
тут жити. — Він знову знизав плечима. — Можливо, завести собі акаунт в
інстаграмі, на кшталт тих, про які базікають діти. Мабуть, уже час.
— Кумедно, — відповіла я йому. — Я собі думала, що, може, варто мені
відмовитися від цього всього й переїхати на Кейп-Код. Може, менше займатися
тим своїм інфлюенсерством. Переключитися протягом певного часу на
творчість.
Я радше відчула, ніж побачила, його усмішку.
— Це можна обговорити, — сказав Нік. — Може, спробуємо тут, а потім там.
Або зовсім у якомусь іншому місці. Але, хай би що ми вирішили, я хотів би
завжди бути поруч. Тобто на випадок, якщо мені знову доведеться тебе
рятувати.
— Даруй, та я вважаю, що й сама непогано рятувалася.
— І справді.
Він посадив мене рівніше й підтягнув ближче, притулившись лобом до мого
лоба.
— Привіт, — прошепотів він.
— Привіт, — відповіла я.
Я відчувала тепло його пальців на своїх пальцях, ніжність його губ на своїх
губах і подумала, як мені пощастило, як нам пощастило, що, незважаючи ні на
що, я знайшла його, а він — мене.
Коли ми відсунулися одне від одного, я мовила:
— Послухай. Ти не повинен мені нічого обіцяти. — Я пригладила волосся й
спробувала дихнути на повні груди. — У нас обох був травматичний досвід. Це
просто біологія. Наші тіла підказують нам зробити щось життєствердне.
Він ледаче усміхнувся мені.
— То хіба погано буде, якщо ми послухаємося?
— Я про те, що… — Я махнула рукою на нього, потім на ліжко. — Це не
обов’язково має щось означати.
Він одним пальцем підпер мені підборіддя, нахилив моє обличчя до свого й
торкнувся губами моїх губ. Поцілунок почався ніжно, але швидко поглибився, і зрештою його язик опинився в мене в роті, а обидві мої руки — у його волоссі, що м’яко прослизало в мене між пальців. Від нього долинав запах хвої та солі, чистий і гарний, і я відчувала тілом тепло його тіла, його міцну присутність. Я
чула, як б’ється його серце, коли він мене обіймав.
— А якщо я хочу, щоб це щось означало? — запитав Нік.
Чолом він притискався до мого чола, руками тримав мене за руки.
— Гадаю, що, мабуть, могла б із цим погодитися.
Він прошепотів мені на вухо:
— Кохана.
Бінґо невчасно спробувала залізти на ліжко, і він обережно пересадив її на