Страница 111 из 114
— Одяг не мій. Більшість підписників — боти. І те, що має гарний вигляд, не
завжди таким і є. — Вона похитала головою та зітхнула. — Я мала стати
лікаркою. Ось чого хотіли мої батьки. Ось чого я сама хотіла. А тепер у мене
ніколи не буде того життя, яке могло бути. Зубну пасту не запхнеш назад у
тюбик. І, ну от чесно, — сказала вона, лукаво поглянувши на мене, — ти ж бо
не можеш заперечувати, що теж кайфонула від того, що нашу Міс Блискучу
Бездоганність наздогнала-таки карма? — Вона хихикнула, обличчя в неї стало
зловмисним. — Цікаво, чи знала вона, що помирає? Це єдине, про що я
шкодую: я не могла бути там, не могла подивитися чи розповісти їй, що це моїх
рук справа. Я думала попросити того хлопця сказати Дрю: «Тобі вітання від
Кемон». Однак це мене виказало б.
Я зробила такий благальний і наляканий вигляд, який лише могла. Принаймні
з наляканістю жодних труднощів не було.
— Будь ласка, Ліло. Якщо ти це зробиш — будеш не кращою за неї, —
заговорила я. — У тебе так багато того, заради чого варто жити! Якщо тобі не
подобається робити… — Я змахнула рукою, на мить розгубивши слова. —
…Те, що ти робиш, то спробуй щось інше! — І, нарешті, я вдалася до
останнього відчайдушного прийому: — Б’юсь об заклад, тепер твої батьки
тобою пишаються!
— Вони так мені й не пробачили. — Голос у неї був дуже м’який. — Щороку
я надсилаю їм листи, на їхні дні народження та свій. Надсилаю чеки. І всі ті
конверти надходять назад з написом «Повернути відправникові».
Мені спало на думку, десь у віддаленому куточку мозку, що взагалі був ще
здатний думати: обидві вони, Дрю і Ліла, прагнули того, що в мене завжди
було, того, що я завжди сприймала як належне, — любові та схвалення власних
батьків. Але перш ніж я знову взялася переконувати Лілу зглянутися наді мною, переконувати, що ліпші дні можуть бути попереду, вона змахнула пістолетом, указуючи в бік коридору.
— Ну ж бо. Ходімо. Напишеш свою записку й покінчимо із цим. Я купила тобі
крутезну олійку для ванни.
— Фантастично. Просто мрія кожної самовбивці.
Ступивши непевний крок, я раптом усвідомила, наскільки я огрядніша за
Лілу. Я, мабуть, важу вдвічі більше, ніж вона, я вища і, напевне, сильніша.
— Знайду папірець. — Я підійшла до столу для рукоділля, взялася нишпорити
в зразках шпалер, шукаючи ніж. — Подумай про це, — сказала я, відсуваючи
пляшку клею для декупажу
Mod Podge
і коробку пензликів з поролоновими
наконечниками. — У нас обох були батьки, які нас любили й підтримували. У
Дрю ніколи такого не було. Подумай, як вона, мабуть, нам заздрила.
— Так, так, бідна маленька багата дівчинка, — насміхалася Ліла.
Я тремтливими пальцями перебирала клаптики журнального паперу, відчуваючи дихання Ліли в себе на спині. «Відволічи її, — думала я. —
Влаштуй сюрприз». Я глибоко вдихнула, а потім заверещала якомога
голосніше, змітаючи все зі свого столу — шпалери та папір для скрапбукінгу, пляшки з клеєм і фарбою, ручки, пензлики, лінійки, кольорові олівці та
дерев’яні коробки — так, що все це полетіло на підлогу. У шафі завила Бінґо.
Лише на одну коротку мить Ліла обернулася.
А тоді вже не залишалося часу шукати ножа, не залишалося часу думати. Я
кинулася на неї, штурхонула її своїм тілом що було духу, на що мені лише стало
сили. Я чула, як від нашого падіння брязнула на кухні кожна чашка й тарілка і
як грюкнули меблі. Я почула вереск Ліли, наче від болю, та мій власний гаркіт.
Пістолет вилетів з її руки, коли ми опинилися на підлозі — Ліла на спині, а я
на ній зверху.
— Допоможіть! — закричала я. Бінґо завила. — Допоможіть мені!
Ліла борюкалася, розставляючи стегна, відчайдушно намагаючись
вивільнитися з-під мене, але мене було забагато, а її недостатньо, і земне
тяжіння було на моєму боці. Я схопила жменю її волосся, потягла з усієї сили
та вперлася коліном їй у живіт — аж раптом почула чиїсь кроки в коридорі.
«Хай це буде якийсь сусід, — подумала я, — або незнайомець. Хай навіть буде
слідчий Мак-Майклс. Я не проти».
Але то виявився Нік.
— Бери пістолет! — закричала я.
Я дивилася з підлоги, як він схопив ствола і навів на Лілу.
— Не рухайся, — наказав він їй, але та вже припинила битися, тіло в неї
обм’якло, а очі заплющилися.
Я так і сиділа з її волоссям у руках, доки Нік дзвонив на 911 і дивовижно
спокійним голосом повідомив оператора, що за моєю адресою потрібна поліція, що мене намагалася вбити жінка з пістолетом.
Потім він простягнув вільну руку й повторив:
— Не рухайся, — звертався він до жінки, що лежала на підлозі, а тоді допоміг
мені підвестися на ноги.
Я випустила Бінґо із шафи, помчала до спальні й там схопила двоє колготок.
Повернулася до вітальні й простягнула їх Нікові, який узявся вправно
зав’язувати ними зап’ясток Ліли.
— Що ти?.. Як ти?..
Обличчя в нього було напружене.
— Я отримав твоє повідомлення, і ти не відповідала на дзвінки. Я
захвилювався. Вирішив зазирнути сюди й провести тебе.
Я вся тремтіла, коліна підгиналися, зуби цокотіли. Коли Ліла була
знерухомлена, Нік обійняв мене, міцно притискаючи до себе, і я притулилася
обличчям до його теплого плеча з легким запахом поту, доки він отак тримав
мене, заспокоюючи, погладжуючи по спині й повторюючи:
— Ти в безпеці, не хвилюйся, усе скінчилося, щира правда.
Доки не приїхали поліціянти.
Після того, як я подзвонила своїм батькам і пояснила, що сталося, після
поїздки в поліційний відділок, де я розповіла про всі події спочатку нью-йоркським копам, а потім ще раз — слідчому Мак-Майклсові, коли він
з’явився, після того, як я вислухала здобрені сльозами подяки від місис Кавано
та брата Дрю, Тріпа, та обмінялася з містером Кавано прохолодними кивками, ми з Ніком, Дарші й Бінґо повернулися до моїх батьків. Мама міцно обійняла
мене, а тато намішав графин коктейлю «Сайдкар» і подав на стіл своє чопіно з
підсмаженими скибочками багета.
Мама метушилася навколо нас, панікуючи, заламуючи руки та плачучи, коли
їй здавалося, що я на неї не дивлюся. Тато підсунув Бінґо маленьку копчену