Страница 110 из 114
— Коли мене спіймали, вона все заперечувала, — сказала Ліла. — Говорила
директорові та Комітету честі, що я божевільна. Одержима нею. Закохана в неї.
Сказала, що це була моя ідея — скласти тестування під її іменем, що вона навіть
не знала про цей мій план. Казала, що я зламала її комп’ютер, знайшла номер
соціального забезпечення та зареєструвалася під її іменем. І вони повірили.
Принаймні вирішили їй повірити. — Ліла помовчала, обличчя в неї було
шалене від люті та згадки про ту ганьбу. — Вона була кимось, а я — ніким.
Вона мала значення, а я — ні. Мене було не шкода. Я завжди це знала в глибині
душі, але тоді я насправді це побачила. Саме тоді я побачила, яким насправді є
цей світ і як мало я в ньому означаю.
— А далі що?
— Того дня, коли ми мали стояти перед Комітетом честі, батьки Дрю прийшли
з адвокатами. Моїх батьків там не було. Вони не могли відпроситися з роботи, а якби й могли, то не могли б дозволити собі купити квитки, щоб прилетіти з
іншого кінця країни. — Голос у неї зірвався. — У мене не було нікого. І вони
їй повірили. Мене викинули з Крофту. Усі виші, куди мене прийняли, скасували свої пропозиції. Гарвард, Єль, Прінстон. Пффф — і немає. Мої
батьки… — Голос у неї став хрипкішим. — Їм було так соромно. Вони сказали
мені не повертатися додому. — Плечі в неї опустилися. — А коли я таки
повернулася, просто не відчинили мені дверей. Сказали, що я зганьбила їх. І це
була правда.
Ліла помовчала, збираючись, пригладила волосся, потім топ та обтрусила
спідницю сукні.
— Отож у мене не було нічого, — сказала вона. — Ані дому. Ані коледжу.
Ані сім’ї. Піти було нікуди. Друзів не було, адже Дрю подбала про те, щоб бути
моєю єдиною подругою. Я спробувала вбити себе й навіть цього не могла
зробити як слід. — Ліла задерла лівий рукав, здійняла зап’ястя й повернула
його, показуючи мені ледь помітну лінію шраму. — Зрештою опинилася в
психіатричній лікарні. У вересні після випускного Дрю пішла в Гарвард, а я —
у психушку. Довго я просто хотіла померти. Навіщо мені було жити? — Її
погляд був прикутий до точки над моєю головою, з очей було видно, що
думками вона літає десь далеко. — І кожний, кожнісінький день я виходила в
інтернет і бачила, як вона живе своїм ідеальним, блискучим життям.
Я хотіла сказати, що ніяке воно було не блискуче й не ідеальне, що Дрю була
самотня, що батьки забивали на неї. Що Дрю пішла від чоловіка, який її кохав,
що Дрю страждала, але слова застигали й розсипалися в мене на устах. До того
ж Ліла мені й не повірила б. Як мої слова могли переважити свідчення про
щастя Дрю, її досконалість, багатство та владу — коли все це лише за один клік
в інстаграмі могли побачити Ліла та весь світ?
Вона розгладила волосся. І посміхнулася.
— А тоді я зрозуміла, що мені є заради чого жити. Помста. — Вона звела
голову. — Я вирішила, що заберу в неї все. І тим часом розбагатію. Завиграшки!
На раз-два-три. Змінити зачіску. — Ліла торкнулася своїх сріблясто-лавандових пасом. — Схуднути, новий пірсинг, контактні лінзи замість
окулярів. Я замислювалася, чи впізнає вона мене, але зрештою сама себе ледве
впізнавала. Тоді все, що мені треба було зробити, — підлизати кільком
мажорним гівнюкам, а цього я чудово навчилася ще в Крофті. Змусити кількох
із них вважати, що я їхня подруга — і от вони знайомлять мене зі своїми
друзями й друзями друзів. Коли Дрю оголосила про заручини, я була готова.
Усе, що мені залишалося, — купити зграю підписників і заплатити декому за
дизайн одягу, який я могла б продати. — Вона подивилася на мене: розмова
двох бізнес-леді. — Такі всі свідомі, багаті люди купуватимуть будь-які
дурниці, якщо сказати їм, що вони екологічно правильні, перероблені або
виготовлені якимись аборигенами. А тоді я знайшла тебе. — Вона
посміхнулася ще ширше. — Це була вишенька на торті. Знати, що щоразу, відкриваючи історію про її вбивство, люди бачитимуть твої фото. Бачитимуть
мій одяг.
— Знаєш, вона змінилася, — озвалась я.
Хоча Ліла нізащо б мені не повірила, та, здавалося, була якась частина мене, яка твердо вирішила її переконати. Вона грубо пирхнула й закотила очі, стала
дуже схожою на Дрю.
— Ні, серйозно. Гадаю, вона справді намагалася стати кращою. Знала, як
кривдила людей. Намагалася це спокутувати. Вона як волонтерка навчала
школярів. Залишила гроші дітям свого батька, хоча навіть не була з ними
знайома.
— А потім кинула того хлопця та вкрала в Коріни Стюарта Лоу.
— Але це було не по-справжньому.
Доки Ліла говорила, я озиралася навколо, намагаючись угамувати власне
серце, що шалено калатало. «Назви п’ять речей, які бачиш». Підлога. Стіни.
Мої тремтячі коліна. А ще — канцелярський ніж
X-Acto
, який визирав з-під
брошури зі зразками шпалер на моєму столі. Іти з ножем на стрілянину — то
було б епічно, але це було єдине, що спадало на думку. Єдина зброя в полі зору.
Я говорила далі.
— Вона зв’язалася зі Стюартом лише тому, що їй потрібні були гроші. Бізнес
її батька збанкрутував. Їй треба було одружитися, щоб отримати в
користування свій трастовий фонд. Вона хотіла спробувати виручити батька. І
допомогти Стюартові з його бізнесом.
Ліла скривилася, мовляв, «ото вже проблема».
— Це було єдине, чого вона хотіла. Вона намагалася зробити щось, аби
батькові було не байдуже до неї. У мене, у тебе — у нас були батьки, що дбали
про нас.
Я сподівалася викликати співчуття Ліли, підкресливши те, що в нас було
спільного. Зважаючи на вираз її обличчя, нагадувати про батьків і про те, як
вона їх втратила, було помилкою.
— І подивись на себе! — сказала я, змінюючи тему. — Ти успішна! Жінка, що
сама себе зробила. Зрештою, тобі не знадобилися ні Дрю, ні Гарвард, нічого
такого. Ти побудувала імперію, просто сама.
Мені здалося, я помітила, як обличчя в неї пом’якшилося — настільки, що я
відчула легесенький проблиск надії. Тоді Ліла похитала головою.
— Це все не справжнє, — сказала вона таким голосом, ніби шкодувала про це.