Страница 109 из 114
— У Дарші робочий час, — виправила мене Ліла все тим самим веселим
голосом. — Вона буде в університеті до десятої години. Я подзвонила й
перепитала.
— Будь ласка, — прошепотіла я, — Будь ласка, не вбивай мене.
— Не вбиватиму я тебе, — сказала Ліла. І не встигла мене сповнити надія, як
вона пояснила: — Ти сама себе вб’єш. Розумієш, ти така розгублена. Тебе
сповнює туга через те, що ти вбила свою власну найліпшу подругу в день її
весілля. — Вона полізла в кишеню й витягла аптекарську пляшечку, повну
білих овальних таблеток. — Я їх дістала для себе на той випадок, якщо щось
піде не так. — Вона труснула пляшечкою, і пігулки зацокотіли, наче кістки. —
Ти просто напишеш записку, залізеш у теплу ванну, проковтнеш купку оцього, зап’єш горілкою, натягнеш на голову пакет — і прощавай, жорстокий світе. —
Я вся тремтіла, мене калатало, ноги трусилися, підстрибуючи на підлозі. Ліла, помітивши це, здавалося, засмутилася. — Мені шкода. Я знаю, Дрю тебе теж
кривдила. Але я не збираюся сидіти в тюрмі через ту суку.
— Ти… — Я облизала губи. «Підлабузнюйся до неї, — подумала я. — Нехай
далі говорить». — Я маю віддати тобі належне. Це був блискучий план. Хто дав
Дрю отруту?
— Якийсь хлопець, — сказала вона, знизавши плечима. — Якийсь хлопець, котрому потрібні були двадцять тисяч доларів і котрий міг улаштуватися в
кейтерингову компанію. Усе, що йому треба було зробити, — підлити дещо з
пляшечки в коктейль Дрю. Ми взагалі з ним не бачилися. Мені не відоме його
ім’я. І, звісно, йому не відоме моє.
Я прочитала задосить детективів, щоб знати, як маю зараз почуватися: спітнілі
долоні, пересохлий рот, тремтіти або вклякнути від жаху. Хоча мене досі
трусило, страх сповнив мене приємної байдужості та прояснив мені зір. Я
бачила все: від купи вінтажних дитячих книжок на столі для рукоділля до рисок
чорної підводки, нанесених Лілою на зовнішні куточки її очей. Я впізнавала її
одяг: плаття «Анна» в стилі ампір, із завищеною талією та спідницею середньої
довжини, у кольорі, який вона назвала «терносливовим». Бездоганне вбрання
для вбивства.
— А отрута? Її ти звідки взяла?
— Досить тягнути час.
Вона змахнула пістолетом у бік коридору.
— Та ні, розкажи мені, — закликала я, вдаючи інтерес. — Ну ж бо. Подумай
над цим. Ти ж більше ніколи й нікому не зможеш цього пояснити, чи не так? А
я заберу твою розповідь у могилу.
— Ой, і справді забереш, — сказала Ліла, схоже, зрадівши від самої цієї думки.
— Купила в даркнеті!
Голос у неї був самовдоволений.
— Виявляється, є такі сайти — майже як амазон заборонених речовин. Я
знайшла там таблетки, отруту й убивцю — все на одному сайті! — Вона весело
захихотіла. — Універсальна крамниця — всі покупки за один раз!
«Хай говорить далі», — знову подумала я. Можливо, Дарші повернеться
раніше. Можливо, сусіди помітять незамкнені двері. Можливо, мої батьки
вирішать уперше в житті завітати без попередження. Я щільно заплющила очі, коли мене пронизав біль від усвідомлення, що я ніколи більше не побачу мами
й тата.
Голос Ліли був жвавий:
— Час купатися.
Я змусила себе встати.
— Просто хочу зрозуміти. Перед смертю. Я хочу дізнатися, що вона скоїла з
тобою такого поганого, що ми з нею обидві маємо за це померти.
Ліла закотила очі.
— Ти вже знаєш, що вона скоїла.
— Через неї тебе викинули зі школи?
— Вона
вкрала моє життя
, — сказала Ліла. Голос у неї раптом став гучний, дикий і грубий. Груди високо підіймалися й опускалися, коли вона дихала. —
Ти не розумієш, як це. Ти собі не можеш уявити. Мої батьки приїхали в цю
країну, не знаючи мови, з п’ятьмастами доларами на двох. Платили тітці мого
батька, щоб та доглядала за мною, доки вони цілодобово працювали в
крамниці. Спали по черзі в коморі, щоб не платити за оренду. — Голос у Ліли
тремтів. — Вони щодня мені повторювали, що це все заради мене, щоб у мене
було американське життя, щоб я могла піти в хорошу школу, вступити в коледж
Ліги Плюща й стати дуже по-американському успішною. — Вона помовчала, важко дихаючи. — Ти не знаєш, як це — бути однією з кількох азійських дітей
у такому місці, як Крофт. Бути іншою. Ніколи не вписуватися.
— Я була стипендіаткою… — урвала я, сподіваючись, що вона побачить
схожість між нами. — Я не була схожа на Дрю та інших її друзів.
— Гадаєш, це робить нас однаковими? — Ліла посміхнулася. Вона вказала на
мій живіт, очі в неї були тверді, як камінці, а обличчя перекривлене від
презирства. — Ти могла б схуднути на двадцять кілограмів і стати такою, як
усі. А мені це ніяк не вдалося б.
— Усі ми люди, — прошепотіла я.
Ліла похитала головою.
— Ти просто уявлення не маєш. Тобі нізащо не зрозуміти. Як воно —
працювати, працювати, вчитися, вчитися — і нарешті все це окупилося: тебе
приймають до всіх коледжів, куди ти подала документи. А потім усе, заради
чого ти працювала… — Вона простягла одну розтулену долоню, а потім
зімкнула її. — Просто забирають. — Й уривисто зітхнула і облизнула губи.
— Я знаю, — сказала я. — Чесне слово. Можливо, це не зовсім те саме, але я
знаю, як це — бути іншою.
Вона ніби й не чула мене, ніби не чула нічого, крім тієї люті у своїй голові.
— Я думала, що Дрю — моя подруга. Моя прекрасна американська подруга.
Б’юся об заклад, тобі теж так здавалося. — Вона посміхнулася. — Знаєш, вона
мені все про тебе розповіла. Яка ти жалюгідна. Як ти скрізь ходила за нею, наче
— як там вона сказала? — наче пухке дрібненьке цуценя.
Ой. Хоч Дрю й була мертва, навіть зараз, коли Ліла наставляла на мене
пістолет, схоже, в мені досі залишалася якась частина, здатна відчути цей
ляпас.
— Я думала, що в нас усе інакше. — Голос у Ліли був замислений. — Думала, що вона розповідає мені про тебе, бо хоче, щоб я знала, що вона мене поважає.
Що я для неї не така жалюгідна, як ти.
— А потім вона викинула тебе, — мовила я. — Так само, як викидала всіх
інших. Тож ніяка ти була не особлива.
Ліла видала звук, який, можливо, спочатку був сміхом, але зрештою вийшов
більше схожий на схлип.