Страница 108 из 114
за неї тестування. Телефон показував низький заряд, тож я поклала його назад
до кишені й ішла дедалі швидше, обмірковуючи те, що з’ясувала. Я вже
починала сумніватися, гадаючи, чи не надто це все надумано — низка
моментів, зв’язок між якими можна знайти, лише якщо дуже постаратися. А
що, як я помиляюся? Може, то хтось інший утрапив у халепу, складаючи тести
за Дрю? Або що, як тест здавала-таки Ліла і її таки виключили з Крофту, але
вбивця — то хтось зовсім інший? Чи варто мені подзвонити в поліцію? «Наразі
ні, — вирішила я. — Поки в мене немає реальних доказів. Поки я не зовсім
упевнена».
Я відклала телефон, у якому залишалося два відсотки заряду. Я хотіла
заглушити власний розум, повикидати все з голови, перестати думати про Дрю, взагалі перестати думати. Але місто мене ніби переслідувало, кожен сантиметр
кожного кварталу був забарвлений спогадами. Ось
Zara
, де я за вказівкою Дрю
вкрала гребінець-прикрасу для волосся. Ось пекарня, де я балувала себе
м’якесенькою, як подушечка, булочкою з корицею в ті тижні, коли Дрю
ставилася до мене особливо жахливо.
Вирішила не йти одразу до батьків, а спочатку попрямувала до своєї квартири.
Заряджу телефон, вигуляю собаку, а тоді візьму Бінґо із собою. Нік і Дарші, якщо вона ще збирається допомагати, можуть перегрупувати сили, а тоді разом
ми вирішимо, що робити далі.
Я йшла й уявляла собі Дрю в репетиторському центрі в якійсь державній
школі Бостона, у школі із заяложеними підручниками й затертими кахлями на
підлозі. Уявляла, як вона схиляється над якоюсь дитячою книжкою або
пояснює, як виконати розбір речення чи розв’язати квадратне рівняння. Я
уявляла, як Дрю з Адітьєю в якомусь ресторані, далеко не найкрутішому, типу
тих, у які я ходила з татом, їдять кальбі або салат із чайного листя з тушкованою
свининою і гарбузом. Бачила, як вона чистить імбирний корінь і батат, дрібно
нарізає часник і миє рис, пліч-о-пліч з Адітьєю, у нього на кухні з коричневим
лінолеумом на підлозі та з пошарпаними пластиковими меблями
Formica
. Я
бачила, як вони п’ють пиво на дешевих сидіннях у Фенвей-парку чи
тримаються за руки в тиші музейної галереї в середу — «Заплати скільки
можеш». Бачила людину, якою вона могла б бути, якою мала бути, —
усміхнену молоду жінку з хвостиком і в бейсболці, а не глянсову, відшліфовану
корпоративну істоту в брошурі «Корпорації Кавано». Я бігала за нею, а вона
бігала за своїм батьком, прагнучи його любові та уваги й ніколи не отримуючи
того, що їй було потрібно. Усі ці зусилля, намагання підтримати бізнес, довести
власну цінність, домогтися любові власного батька. Вона так і не взнала, що
ніхто з його дітей надто довго його не цікавив. Я запитала себе, чи з’являлася в
неї колись спокуса здатися, залишитися з Адітьєю, який точно її обожнював.
Вони могли б переїхати до Бостона, повернути собі Кейп-Код і їздити туди
щоліта. Вони могли бути щасливі разом.
Я відімкнула вхідні двері й побігла сходами вгору. Голова в мене була
сповнена життя, яке могло б бути. На середині коридору, з ключами в руці, я
почула скавучання Бінґо. Я підвела погляд і побачила — хтось дійсно чекає на
мене, як я собі й уявляла. Але це була не поліція.
— Не кричи, — сказала Ліла Такун, витягаючи з сумочки, що висіла в неї на
плечі, маленький акуратний пістолет і спрямовуючи його мені в серце.
Я відчула, як мені бракує повітря та як підгинаються в мене коліна.
— Відчини двері. Заходь усередину і віддай мені свій телефон.
Я зробила так, як вона наказала, простягнула телефон і зайшла у квартиру. Я
почула, що у ванну тече вода. Коли Бінґо щодуху помчала до нас, пирхаючи та
звиваючись від радості, Ліла різко й сильно вдарила її ногою так, що та
відлетіла, перевернувшись у повітрі. Бінґо скрикнула з таким виразом, наче її
зрадили. І, зіщулившись, сховалася в мене за ногами.
— Якщо ця тварюка ще раз до мене наблизиться, я її пристрелю. Посади в
шафу.
— Вона там не сидітиме.
Я вся тремтіла — коліна, зап’ястя й навіть губи, і кожне пасмо волосся в мене
на голові трусилися.
— Ну ж бо.
Я прошепотіла Бінґо на вухо:
— Будь хорошою дівчинкою.
Посадила її на підлогу шафи й зачинила двері. Бінґо одразу заскиглила та
задряпала, б’ючись головою у двері. Ліла не зважала на неї.
— Сідай, — наказала вона, змахнувши пістолетом у бік вітальні.
Я майже впала у крісло в кутку.
— Будьласканевбиваймене, — вимовила я на єдиному швидкому видиху.
Ліла зітхнула.
— Я цього не хочу. Не хочу, чесно. — У неї вистачило нахабства розтягти
губи в сяйливу посмішку з ямочками та докірливо погрозити мені пальцем. —
Але ж ти! Ти не могла дати цьому спокій!
— Я… — почала я.
Тоді замовкла. Ковтнула. Облизала пересохлі губи язиком, що був неначе
зваляний з вовни, та спробувала вдати, що в мене все під контролем.
— Не розумію, про що це ти.
— Ой, та годі. Не будемо брехати. Це лише між нами, дівчатками! — Вона
знову блиснула посмішкою та вільною рукою заправила сріблясто-бузкове
волосся за вуха, а потім підняла один палець. — По-перше, ти виклала пост з
Нью-Гейвена, де живе Адітья Ачар’я. А Адітья дружив з Дрю. Дружив з
привілеями. Принаймні так казали люди, яким я платила, щоб вони стежили за
нею.
«Один з моїх відкладених постів», — подумала я. Він, мабуть, вийшов, коли
ми були в Коннектикуті, а я, мабуть, забула вимкнути геолокацію, тож увесь
світ довідався, де я була, і ось тепер виробник килимків для йоги, з яким я
уклала контракт, мене вб’є.
— Я сказала собі, що це може бути просто збіг. Можливо, у тебе є друзі в
Коннектикуті, чому б ні? — Вона підняла ще один палець. — Але в мене також
на сайті налаштовані сповіщення, коли туди заходить хтось із
IP
-адреси на
Зовнішньому Кейпі. І таке сповіщення надійшло десь годину тому. Підозрюю, що то копи. — Вона поцокала язиком, хитаючи головою. — Хіба що хтось із
відділу поліції Труро шукав найкращий комбінезон з бавовни та лайкри.
Я голосно ковтнула.
— Дарші з хвилини на хвилину повернеться додому.