Страница 107 из 114
запропонує вам непогану угоду. Гей, у вас напевне були причини! Ну ж бо, вперед! Розкажіть нам правду».
Я намагалася викинути це з голови, намагалася думати про щось інше, про що
завгодно, тільки не про це. Моя рука автоматично потяглася до телефона. Я
зайшла в інстаграм, відкрила коментарі до останнього викладеного мною фото, готуючись бачити співчуття, смайли з розбитим серцем та читати, як усім
страшенно шкода
, і (куди ж без них?) історії людей, котрі хочуть поділитися
власними втратами, розповісти про свою вбиту подругу, сестру, дочку або
маму. Треба не забути сказати Нікові, що це ще одна користь, яку дають
соціальні мережі: навіть для непомітних анонімів вони можуть стати місцем, щоб розповісти свою історію та знайти втіху, щоб бути визнаними й
побаченими, навіть лише на якусь коротку мить.
«Кожен заслуговує на справедливість», — подумала я. Навіть люди, котрі
брешуть. А брешуть усі. А надто в соцмережах, де кожен на своїй сторінці
розповідає про те, чого немає, і не розповідає про те, що є, вплітаючи ці
розповіді у власне представлення перед загалом. Я прикидаюся сміливою, Дарші — гетеросексуальною, а Дрю вдавала із себе багату, гламурну та
щасливу. Можливо, у чоловіків усе інакше. Схоже, Адітья саме такий, як про
себе розповідає, а Ніка от взагалі нема в інтернеті.
«Зосередься», — наказала я собі й відклала телефон. Я пригадала запитання, яке ставив мені слідчий. «Кому вигідно?» «Ну, кому, окрім мене, Ніка й
Адітьї», — подумала я і зітхнула, обходячи безхатька, який розкинувся посеред
тротуару.
Можливо, є переваги в тому, щоб мене заарештували в моєму власному місті, у моїй власній квартирі. Тоді принаймні я зможу вибрати гарне вбрання, у
якому йтиму перед об’єктивами камер. «Мої спонсори, мабуть, були б у
захваті», — похмуро подумала я. Просто безцінна увага.
А потім до мене дійшло. Я зупинилася так різко, що жінка з трьома пакетами
продуктів із
Whole Foods
, яка йшла за мною, мало не врізалася мені в спину.
— Боже, панянко! — вигукнула вона.
Я навіть не змогла вдихнути достатньо повітря, щоб пробурмотіти вибачення.
Думки, речення й фрази виринали в пам’яті, напівзабуті розмови мерехтіли, мов світлячки, крутилися в моїй свідомості, наче візерунки калейдоскопа, складалися та перекладалися, доки не вишикувалися у висновок, до якого я, мабуть, мала б дійти вже давно.
«Для неї все було змаганням, їй завжди потрібно було перемагати». Коріна.
«Вбити молоду жінку в день її весілля? Мені це не схоже на бізнес. Це радше
щось особисте». Ебіґей.
«Та інша дівчина була стипендіаткою, і Крофт був для неї великим шансом.
Після того, що трапилося, Дрю сумнівалася, чи вона взагалі зрештою хоч якось
потрапила в коледж». Адітья.
І нарешті знайомий голос сказав те, що я повинна була згадати вже дуже
давно: «Старша школа — то був просто капець. Ну, знаєш, погані дівчата.
Знадобився певний час, щоб зібрати себе докупи, але я залишилася живою».
— Боже мій, — сказала я уривистим, тремтячим голосом. — Боже-мій-боже-мій-боже-мій.
Я дістала із сумочки телефон і переглядала останні дзвінки, доки не знайшла
номер, що починався на «508». І, затамувавши дух, чекала, доки Барбара
Вінсент не взяла слухавку та не сказала: «Алло? Алло, Дафно, це ти?»
Я сказала їй, що мені треба, крок за кроком проговорила це все.
— Просто сфотографуйте, а потім відкрийте світлину в додатку
Photos
.
Ліворуч унизу рамки є маленький квадратик зі стрілочкою зверху, —
пояснювала я. — Натисніть на нього та наберіть мій номер.
За десять секунд мій телефон завібрував. Серце в мене немов зупинилося. У
вухах шуміло, ніби я опинилася глибоко під водою. Я відкрила повідомлення
від Барбари, клацнула на вкладення, у якому було фото випускників Школи
Крофт 2011 року. Барбара взяла те фото зі щорічника, який Емма купила, стежачи за єдинокровною сестрою, що навіть не знала про її існування, за
багатою дівчинкою, у якої було все, чого Емма, як їй здавалося, завжди хотіла, усі переваги та лакоминки. Удома в Адітьї ми з Ніком і Дарші переглядали
список імен. І ось тепер обличчя: шістнадцятеро дівчат у білих сукнях, кожна з
одною білою трояндою в руках, і стільки само хлопців у блакитних піджаках
та штанах. Вони, мабуть, сфотографувалися ще перед випуском, до того як
дізналися про оборудки Дрю з тестуванням, до того як замели негарну історію
під килим, вигнали шахрайку, а Дрю відправили до Гарварду. Моя давня
найліпша подруга стояла в самому центрі в першому ряду. Волосся в неї було
довге й пряме, усмішка — яскрава та впевнена. Вона мала вигляд переможниці
всього світу, дівчини, яка може зробити все і стати всім, чим захоче. Поруч із
нею був Стюарт Ллойд Лоу. Волосся в нього було трохи довше, а м’язів трохи
менше, ніж у телевізорі, але він мав той самий вайб привілеїв і прямого
широкого шляху в житті, так само сяяв, як справжній пестунчик долі. У
задньому ряду, одразу за Дрю, на відстані простягнутої руки, із чубчиком, що
майже затуляв очі, з довгим темним волоссям, густими бровами та
сором’язливою усмішкою на круглому обличчі стояла дівчина, визначена як
Кемон Чароентаммават. Дівчина, яка певної миті змінила ім’я, схудла на десять
кілограмів, проколола ніс, пофарбувала волосся в сріблясті та лавандові
відтінки й перетворилася на жінку, котру я знала як Ліла Такун.
Я зателефонувала Дарші. Коли вона не взяла слухавки, я набрала Ніка. Коли
й він не відповів — надіслала йому повідомлення. Відкривши «редагування», я
обвела Кемон у червоне коло та надіслала світлину їм обом з поясненням: «ЦЯ
ДІВЧИНА — ЛІЛА ТАКУН, ДИЗАЙНЕРКА, ЯКА ПЛАТИЛА МЕНІ, ЩОБ Я
НОСИЛА ЇЇ ОДЯГ. ВОНА НАВЧАЛАСЯ В КРОФТІ З ДРЮ. Б’ЮСЯ ОБ
ЗАКЛАД — ЦЕ ЇЇ ТОДІ ВИКЛЮЧИЛИ. ДУМАЮ, ВБИВЦЯ — ВОНА». Так, є. Тепер, якщо мене переїде автобус або заарештують дорогою додому —
залишаться докази, що скерують поліцію в напрямку Ліли.
Я надіслала Мак-Майклсові майже таке саме повідомлення, додавши трохи
пояснень про те, як Дрю навчалася в Крофті та заплатила комусь, щоб та склала