Страница 106 из 114
Кавано відбила хлопця» теж не приніс результатів.
Дарші пішла в туалет. Нік похитувався вперед-назад, риючись у телефоні.
Диван під ним рипів. Адітья знову зітхнув. Живіт у нього підійнявся й
опустився.
— Мабуть, мені слід було підштовхувати її до того, щоб вона робила ще
більше, аби спокутувати свою провину. Принаймні тому, що від цього їй
ставало хоч трохи легше.
— Вона просила в мене вибачення, — сказала я. — І залишила гроші вашій
благодійній організації та іншим батьковим дітям. Я впевнена: вона планувала
зробити ще більше.
Адітья сумно всміхнувся мені й нічого не відповів. Я знову схилилася над
телефоном. У скронях у мене пульсувало, у животі все скручувалося у вузли.
Мені цікаво було, чи вирішив детектив Мак-Майклс зосередитися на мені або
на Ніку і чи чекатиме на нас, коли ми повернемося до міста.
Потягнувшись через журнальний столик, Адітья взяв мене за руку і м’яко
сказав:
— Вона вас любила, ви ж бо це знаєте.
Я кивнула, не впевнена, що зможу говорити.
— Дрю розповідала мені про день, який провела з вами та вашим батьком. Я
хотів справити на неї враження, тож запитав, як вона уявляє собі ідеальний
день. Був упевнений, що вона скаже щось про те, щоб послухати свою
улюблену оперу у Відні або злітати приватним літаком до Парижа, але вона
розповіла, як ви їли пельмені, каталися на метро та ходили в кав’ярню
почитати. Вона сказала, що це було більше часу, ніж її батько бодай колись
проводив з нею наодинці, і як вона заздрила вам, що у вас так буває щонеділі.
Вона сказала, що це був один з найкращих днів у її житті.
Я кивнула. «Ой, Дрю», — подумала я і заплакала.
Розділ двадцять третій
— Що тепер? — запитав Нік.
Проїхавши півтори години по Магістралі-95, ми нарешті дісталися до Вест-Сайдського шосе. За кермом був Нік. Я сиділа поруч із ним, а Дарші їхала на
задньому сидінні, не промовляючи ані слова. З її мовчання та огиди на обличчі, що не змінювалося відтоді, як ми покинули Нью-Гейвен, було не надто складно
визначити її настрій.
— Мені треба йти, — сказала вона, коли ми зупинилися на світлофорі. — У
мене робочий час.
— Дафно, а ти що? — запитав Нік.
— Я думаю, — відповіла я. Насправді я намагалася не думати. Тримати розум
порожнім. — Сподіваюся, відповідь спливе в моїй голові на поверхню, як одна
з тих сліпих печерних рибок.
— І як, працює? — запитала Дарші.
Я ледь розплющила одне око, щоб поглянути на неї.
— У тебе є краща ідея?
— Так, — відповіла вона. — У мене ось яка ідея: припинити це. Ти цього не
чинила, а поліція знайде того, хто вчинив. І в мене не залишається співчуття до
Дрю. Це був її вибір.
— І що? Гадаєш, вона на це заслужила? — запитала я.
— Гадаю, — сказала Дарші, твердо й чітко, — якщо ти використовуєш людей
усе своє життя, якщо маніпулюєш, забираєш у них щось і викидаєш їх, коли
вони стають тобі не потрібні, то так. Це має наслідки. Трапляється щось погане.
Я розтулила рота, а потім затулила. Я не могла сказати Дарші, що вона
помиляється, не могла сказати, що Дрю не поводилася саме отак, як вона
описує. Дрю використала Адітью й викинула його, так само як вона зробила з
Дарші. Так само, як і зі мною. І карма може бути просто хештегом для жителів
Заходу, але Дарші виховували як індуску. Вона вважає, що всі дії мають
наслідки — в цьому або в наступному житті.
— Вибач, — сказала я. — Ти маєш рацію.
Дарші не відповідала. Машина аж вібрувала від напруження.
Нарешті таким тихим голосом, що я ледве її почула, Дарші сказала:
— Ти бігала за нею, коли вона була жива. Так триватиме й тепер, коли вона
мертва?
Я замислилася, як відповісти і що я взагалі можу сказати.
— Кожен заслуговує на справедливість, — мовила я нарешті.
— Ти маєш відпустити її, — сказала Дарші.
— Я знаю.
Дарші, очевидно, була не згодна. Вона клацнула зубами, з розпачливим, сумним виглядом, але не відповіла. Ніякова мовчанка тяглася, аж поки Нік не
з’їхав із шосе на Дев’яносто шосту вулицю.
— Можеш висадити мене тут? — запитала я.
— Куди ти збираєшся? — запитав Нік.
— Хочу трохи прогулятися. Іноді я краще думаю, коли рухаюся. — Було
трохи за сьому. — Я пройдуся пішки, поміркую, і за годину зустрінемось у моїх
батьків, згода?
— Ти впевнена? Якщо зачекаєш, я можу піти з тобою.
— Ні, — сказала я. — Дякую, але ні. Думаю, що зараз мені потрібно побути
на самоті.
— Уже сутеніє, — зауважив Нік.
— Ледь сутеніє.
L’heure bleu
e
21.
Серйозно, у мене все буде добре. І телефон зі
мною.
У мене не просто із собою був телефон, мені ще треба було з його допомогою
відповісти декому з підписників і перевірити, чи працюють усі опубліковані
мною посилання. Можливо, я навіть нарешті відписала б щось тій бідній
дівчинці, яка запитувала, як бути сміливою. Хоча не те щоб я знайшла кращу
відповідь, ніж того дня, коли вона виклала те своє запитання — коли я
познайомилася з Лілою Такун.
Нік, здавалося, був не надто радий, що я залишаюся сама, але врешті-решт він
поїхав, з Дарші на пасажирському сидінні, запланувавши зустрітися зі мною о
восьмій. Коли їхня машина зникла з поля зору, я зібрала волосся у хвіст, увімкнула крокомір на телефоні (звичка із часів дієт, від якої мені так і не
вдалося позбутися) та пішла. Я досі була в комбінезоні від
Leef
, але танкетки
змінила на чорні кросівки. Я високо здійняла голову, цілеспрямовано
розмахуючи руками — хоча мені хотілося тягнути ноги, а руки й голова щоб
висіли, як мішки з камінням. У мене просто перед очима стояла ця картина: детектив Мак-Майклс, зі своїм сивим стриженим волоссям і вусами, схожими
на гусеницю, чекає в коридорі. «Просто ще кілька запитань», — скаже він, стоячи надто близько й пильно на мене дивлячись. Він роздрукує повідомлення
Дарші, витягнувши їх із хмари, і покаже мені: «Чому ви зі своєю подругою
обговорювали вбивство міс Кавано? Чому пересилали смайли із зображеннями
ножів?
Просто зізнайтеся, негайно
, — скаже він. — Я впевнений, що прокурор