Соло. Книга 1

— Далеко від нас наступна розвилка? Хочу перевірити свою теорію. Якщо там теж є щур із нашийником, отже, Тельмари контролюють колектори. І наше завдання — шукати не щурів, а лігво цих монстрів.

— Навіщо? — насупилася Мілена. — Якщо хтось тримає монстрів у місті, це завдання варти, але аж ніяк не твоє.

— Варта на боці міської управи. А глава міста, якщо я не помиляюся, один із Тельмарів, так?

Наталі кивнула, остаточно збита з пантелику.

— До того ж у мене є одна справа, від якої не вийде відмовитися. Я дав обіцянку знищувати потвор у всіх їхніх проявах. Не лише у вигляді істот розломів, а й у вигляді двоногих монстрів. Якщо хтось використовує ось такі артефакти на щурах, щоб придушувати конкурентів або тримати в страху все місто, це потрібно припинити.

— Цим мають займатися вартові, — наполягла Мілена.

— Мають, — погодився я. — Я не закликаю вас мені допомагати. Як я вже сказав, ця справа стосується лише мене. То що, перевіримо наступне перехрестя?

Відчуття небезпеки з’явилося кроків за двадцять до перехрестя. Знаючи, що саме потрібно шукати, я побачив майже зотлілий папірець на стіні й щура, який заворушився, готовий кинутися на супротивника. Насправді непогана пастка. Той, хто її вигадав, безперечно геній своєї справи.

Чотири «Дотики хаосу» в щура, щоб він навіть не надумав смикатися, і, нахилившись, я зняв черговий нашийник. Папірець, що тлів на стіні, майже миттєво зник — без зв’язку з нашийником він утратив свою силу.

— Наталі, наступне перехрестя далеко звідси? — запитав я, зрозумівши, як краще вчинити.

— Приблизно дві сотні кроків, — відповіла дівчина.

— За мною, бігом! — скомандував я, побігши вперед. Усе ж добре, що я виснажував себе під час подорожі до Трімуса. Легені за двісті метрів не забажали вирватися назовні. Але задишка однаково з’явилася. Це погано.

Ми встигли. За десять кроків до перехрестя я помітив рештки папірця, який дотлівав. Зупинившись і приглушивши породжуване монстром із нашийником відчуття небезпеки, я дочекався, поки щур вибереться зі сміття й, повівши носом, попрямує до свого лігва. На мене він не звертав уваги — завдання контролю перехрестя було виконано, тепер можна повернутися назад.

Монстр поспішав, кумедно перебираючи лапками й старанно оминаючи завали. Незабаром до нього приєдналися інші монстри — час контролю перехресть закінчився. Коли їхня кількість сягнула десяти, я почав полювання. Потвори помирали швидко й без криків, тож щури, які бігли попереду, нічого не помічали.

Залишати щурів із небезпечними артефактами на шиї я не міг, тому хапав тіла й біг разом із ними, наче з обважнювачами. Після третього щура моя завзятість згасла — стало важко, і швидкість значно зменшилася.

— Давай сюди! — Наталі помітила, що мені важко, і забрала ношу. — Уперше бачу сильного мага, але слабку людину. Ти взагалі фізичною підготовкою не займався?

Відповідати я не бачив сенсу. Наталі потрібно було виплеснути емоції, і вона вирішила, що маг хаосу — чудова ціль для цього. Значно правильніше з мого боку буде контролювати дихання й стежити, куди ставлю ноги. Бігати нічним колектором, нехай і добре освітленим, — не найприємніше заняття.

— Далі глухий кут! — попередила Наталі.

— Глухий кут для нас, але не для них, — відповів я. Щури пірнали до невеликих отворів, зникаючи під землею. — Ти знаєш, що міститься з того боку?

— Це вхід до маєтку Тельмарів, — похмуро відповіла дівчина. — За рішенням міської ради всі колектори, що ведуть до родових маєтків, заблокували.

— Але щурам про це, звісно ж, забули сказати, — зауважив я. — Убік!

Монстри, яких ми переслідували, виявилися не єдиними. Щури збігалися додому з усіх околиць, і деякі затримувалися. Відпускати небезпечних потвор я не збирався, тому «Дотик хаосу» полетів уперед, знищуючи одну потвору за іншою.

Тридцять два сірі монстри здохли біля входу до свого дому, так і не зрозумівши, що їх убило. Зважаючи на те, що кожен щур, по суті, був унікальним, щойно ми завдали неабиякого удару по силі Тельмарів. Але не остаточного!

— Наталі, що в Трімусі належить роду Тельмар? — запитав я.

— У сенсі «що»? — не зрозуміла мене дівчина. — Їм, по суті, належить усе місто!

— Мене цікавлять будівлі, — уточнив я. — Особливо цінні, з якими асоціюється велич Тельмарів. Як ось цей маєток.

— Адміністрація, банк, ресторани, крамниці, — почала перелічувати замислена Наталі. — Та багато чого! Буде простіше, якщо ти скажеш, що саме тобі потрібно.

— Мені потрібні місця, розташовані поряд із каналізацією. Бажано такі, під якими проходять колектори.

— Крамниця одягу, — відразу зорієнтувалася Наталі. — Вона є гордістю Тельмарів, просто так туди не потрапити. Одяг їм постачають із самої столиці! Розташована недалеко звідси — за кілька кілометрів.

— Чудово! — усміхнувся я. — Допомагайте стягувати потвор у купу!

Купа біля стіни, що блокувала колектор до маєтку Тельмарів, вийшла значною. Не так розмірами, як своєю руйнівною силою. Шість щурів із нашийниками ми забрали із собою — вони знадобляться для іншої справи.

— Мілено, потрібен твій «Земляний шип», — заявив я, коли ми відійшли на пів сотні кроків. — Влучиш звідси?

— Ти ж сказав, що новачкам небезпечно надто часто використовувати магію. — Зеленоволоса з острахом подивилася на мене, але магічну паличку все ж дістала.

— Твоє джерело вже охололо, — запевнив я. — Одне заклинання на годину для тебе буде навіть корисним.

— Потрібно просто влучити в щурів? — уточнила Мілена.

— Решту зроблять їхні нашийники, — підтвердив я.

— Земляний шип! — відразу промовила зеленоволоса, і з наконечника магічної палички зірвався гострий конус.

— Ідемо! — скомандував я, тягнучи дівчат до сусіднього коридору.

Вчасно! Рвонуло так, що вогняна хвиля докотилася навіть до нас, не кажучи вже про звук. У голові загуло, дихати стало важко через дим, який здійнявся, але на моєму обличчі була усмішка. Ми показали потворам, що знаємо про їхнє лігво. Нехай не зараз, але незабаром ми до них повернемося.

Трімус прокинувся. Згори почулися крики, тупіт, верески, але нас це не дуже хвилювало — ми рухалися до наступної цілі. Кілька разів я відчував небезпеку, але вона так само швидко зникала, як і з’являлася. Зараз усім було не до нас.

— Тут! — заявила Наталі, вказавши на металеву драбину, що піднімалася до замкнених дверей.