Страница 9 из 20
— Десь таки сходить, — відповів він і за секунду додав: — Спостереження: класно було б облетіти земну кулю на супершвидкому літаку, який встигав би за сходом сонця.
— І я б довше прожила... — (Гас глянув на мене скоса). — Ну, теорія відносності й усе таке... — (Він досі не розумів). — Ми старіємо повільніше, коли рухаємося, ніж коли стоїмо. Зараз, наприклад, час плине для нас повільніше, ніж для тих, хто на землі.
— Дівчата в коледжі — вони такі, — сказав Огастас. — Розумні.
Я закотила очі. Він штовхнув мою ногу коліном (справжнім), і я пхнула його коліном у відповідь.
— Засинаєш? — запитала я.
— І близько ні, — відповів він.
— Я теж, — погодилася я. Снодійні й наркотичні засоби діють на мене інакше, ніж на здорових людей.
— Хочеш іще кіно подивитися? — запитав він. — У них є фільм з Наталі Портман, коли вона — викапана Гейзел.
— Я хочу подивитися те, чого ти ще не бачив.
Зрештою ми вибрали "Триста спартанців" — бойовик про трьохсот відчайдухів, які захищали Спарту від перської армії чисельністю, судячи з усього, не менше мільярда. Фільм у Огастаса знову почався раніше за мій, і за кілька хвилин я почула його коментарі "Чорт!" і "Гаплик йому!" Щоразу як когось вбивали в особливо витончений спосіб, я перехилялася через підлокітник і клала голову Гасу на плече, щоб на його екрані дивитися кіно разом.
Фільм "Триста спартанців" відзначався великою кількістю оголених, натертих олією юнаків у шкіряних ременях, тому картинка зовсім не напружувала, стомлювало лише розмахування мечами без будь— якого реального ефекту. На екрані громадилися гори трупів персів і спартанців, і було незрозуміло, чому це перси такі жорстокі, а спартанці такі гарні. "Сучасність, — якщо цитувати "Царську неміч", — спеціалізується на таких боях, у яких ніхто нічого цінного не втрачає, окрім хіба свого життя". Так було і в цій битві титанів.
Ближче до кінця фільму майже всі померли, і прийшла та божевільна мить, коли спартанці заходилися складати тіла своїх небіжчиків одне на інше, споруджуючи стіну з трупів. Мертві стали міцним блокпостом поміж персами і дорогою на Спарту. Мені ця чорнуха здалася трохи невиправданою, тому я відвела очі від екрана й запитала Огастаса:
— Як гадаєш, скільки всього мерців?
— Ш-ш-ш! — відмахнувся він. — Зараз найцікавіше!
Коли перси пішли в атаку, їм довелося перелазити через стіну з мерців, а спартанці зайняли панівну висоту на цій горі трупів, і коли падали нові убиті, стіна з тіл мучеників робилася тільки вища і складніша для подолання, і всі розмахували мечами, пускали стріли, і Горою Смерті лилися ріки крові тощо.
Я підняла голову з Гасового плеча, щоб не бачити чорнуху, і спостерігала, як він дивиться кіно. Він не міг стримати своєю дурнуватої усмішки. Скосивши очі, я бачила на своєму телевізорі, як на екрані громадяться нові тіла войовників. Коли перси нарешті здолали спартанців, я знову подивилася на Огастаса. Хоч гарні хлопці й програли, Огастас здавався веселим. Я знову поклала голову йому на плече, але не розплющувала очей, поки битва не закінчилася.
Коли пішли титри, Гас скинув навушники і мовив:
— Вибач, я потонув у шляхетності їхньої самопожертви. Що ти казала?
— Як гадаєш, скільки всього мерців?
— Скільки вигаданих персонажів померло у вигаданому кіно? Замало, — пожартував він.
— Ні, я маю на увазі, взагалі скільки людей померло за всю історію?
— Я випадково знаю точну відповідь, — озвався Гас. — Зараз на Землі сім мільярдів живих і близько дев'яносто восьми мільярдів небіжчиків.
— Ой, — зронила я. Мені здавалося, що за рахунок швидкого зростання населення в світі зараз виявиться більше живих, ніж померлих за всі часи.
— На кожного живого — по чотирнадцять небіжчиків, — сказав він. Титри знай пливли. Багато часу знадобилося, щоб ідентифікувати всі оті трупи. Моя голова так і лежала в Гаса на плечі. — Я шукав цю інформацію кілька років тому, — провадив він. — Мені було цікаво, чи можна пам'ятати всіх. Ну, якщо закріпити за кожним живим певну кількість померлих, чи вистачить живих, щоб пам'ятати всіх мерців?
— І як, вистачить?
— Звісно, будь-хто може запам'ятати чотирнадцять прізвищ. Але ми горюємо неорганізовано, тому багато знають напам'ять Шекспіра і ніхто не пам'ятає людину, якій він присвятив свій Сонет 55.
— Ага, — погодилася я. Хвилину ми мовчали.
— Я закоханий у тебе, — тихо промовив він.
— Огастасе, — сказала я.
— Закоханий, — повторив він, дивлячись на мене, і я помітила зморщечки в куточках його очей. — Я закоханий у тебе і не звик позбавляти себе радості казати правду. Я закоханий у тебе, я знаю, що кохання — лише крик у порожнечу, забуття неминуче, всі ми приречені, й настане день, коли все перетвориться на порох. Я знаю, що сонце поглине оту єдину землю, що нам дана, а я закоханий у тебе.
— Огастасе, — знову промовила я, не знаючи, що ще додати. Почувалась я так, наче всередині здійнялася хвиля, затопивши мене дивною болючою радістю, але я фізично не могла сказати про це. Я взагалі нічого не могла сказати. Я просто дивилася на Гаса і дозволяла йому дивитися на мене, аж він кивнув, стиснувши губи, і відвернувся, притулившись головою до ілюмінатора.
РОЗДІЛ ХІ
В Амстердамі Гейзел і Огастас пішли на прогулянку.
Огастас усміхнувся кутиком рота, дивлячись на канал вниз за течією, в той час як я роздивлялася його вгору за течією. Дивитися було на що, тому мовчання не видавалося ніяковим, але мені хотілося, щоб усе було ідеально. Все і було ідеально, але мені здавалося, що цей Амстердам — це постановка на основі моїх мрій, і тому я не могла позбутися думки, що вечеря, як і вся поїздка, не більш ніж збавка на рак. Я хотіла, щоб ми сиділи і розмовляли, невимушено жартуючи, ніби вдома на канапі, але в глибині душі засіло напруження.
— Це у мене зовсім не похоронний костюм, — нагадав Огастас за деякий час. — Коли я дізнався, що хворий, — ну, коли мені сказали, що у мене вісімдесят шансів зі ста вилікуватися... Шанси, звісно, високі, але мені здавалося, що це російська рулетка. Мене чекало півроку або рік пекла, треба було втратити ногу, — і в результаті все це могло ще й не допомогти, розумієш?