Страница 10 из 20
— Розумію, — підтримала я, хоча насправді не розуміла. Діагноз мені поставили на термінальній стадії; мене лікували, щоб продовжити мені життя, а не зцілити рак. Фаланксифор вніс у мою історію хвороби трохи неоднозначності, але моя особиста історія відрізнялася від Гасової: мій епілог був написаний водночас із діагнозом. Огастас, як більшість, що захворіли на рак, жив з невизначеністю.
— Атож, — сказав він. — От я і вирішив підготуватися. Ми купили місце на цвинтарі Краун-Гілл, і якось я цілий день ходив з батьком і вибирав конкретну ділянку. Я розпланував свій похорон до дрібниць , а перед самою операцією попросив у батьків Дозволу купити дорогий костюм — раптом мені все-таки гаплик. Але мені так і не випало нагоди його вдягнути. До сьогоднішнього вечора.
— То це твій смертний костюм.
— Так. У тебе хіба нема смертної сукні?
— А певно ж є, — сказала я. — Купувала на п'ятнадцятиріччя. Але на побачення я в ній не ходжу.
У нього загорілися очі.
— То у нас побачення?
Я опустила погляд, зненацька зніяковівши.
— Не треба квапити події.
Ми наїлися досхочу, але десерт — збиті вершки зі скибочками маракуї — був занадто смачний, щоб його бодай не скуштувати, тож ми сиділи над тарілочками, намагаючись знову зголодніти. Сонце нагадувало пустуна, який відмовляється вкладатися спати: о пів на дев'яту було ще видно.
Огастас раптом ні з того ні з сього запитав:
— Ти віриш у загробне життя?
— Я вважаю вічність помилковою концепцією, — відповіла я.
— Ти й сама — помилкова концепція, — самовдоволено зауважив він.
— Знаю. Тому мене і вилучили з кругообігу життя.
— Не смішно, — заявив Гас, задивившись на вулицю. На велосипеді проїхали дві дівчини, одна сиділа боком на багажнику.
— Та облиш, — відмахнулася я. — Я пожартувала.
— Думка про те, що тебе вилучили з кругообігу життя, не смішить мене, — сказав він. — Але серйозно: загробне життя?
— Ні, — відповіла я, але відразу ж уточнила: — Ну, може, не дуже категоричне "ні". А ти?
— Так, — сказав він упевнено. — Беззаперечно.
Вірю не в рай, де можна їздити на єдинорогах, грати на арфі й жити на хмарі, а вірю у Щось із великої літери "Щ". І завжди вірив.
— Правда? — здивувалася я. Віра в рай у мене завжди асоціювалася з якоюсь розумовою неповноцінністю, а Гас дурнем не був.
— Так, — мовив він тихо. — Я вірю в рядок з "Царської немочі": "Сонце на сході надто яскраве в її згасаючих очах". Коли сходить сонце, я розумію Бога: світло його нестерпно яскраве, але очі згасають не до кінця. Я не вірю, що ми повертаємося, щоб переслідувати або втішати живих, але, гадаю, з нами обов'язково щось відбувається далі.
— Але ти боїшся забуття.
— Звісно. Я боюся земного забуття. Не подумай, що я копіюю своїх батьків, але я вірю, що у людей є душі, і вірю у збереження душі. Страх забуття — це Щось інше, це страх від того, що я не зможу віддати нічого в обмін на своє життя. Якщо ти не прожив У служінні вищому добру, можна принаймні послужити йому своєю смертю, розумієш? А я боюся, Що не зможу ні прожити, ні вмерти заради чогось значимого.
Я тільки головою похитала.
— Що таке? — запитав Гас.
— Ти просто одержимий ідеєю за щось віддати життя і залишити докази свого героїзму абощо. Це дивацтво.
Кожен хоче прожити неординарне життя.
— Не кожен, — сказала я, не в змозі приховати роздратування.
— Ти розгнівалася?
— Просто... — почала я і не змогла договорити, — Просто... — знову мовила я. На столі блимав вогник свічки. — Негарно так казати: мовляв, важливі тільки ті життя, які прожиті й віддані заради великої мети А тим більше низько казати таке мені.
І я, немов маленька дівчинка, запхала до рота повну ложку збитих вершків, начебто мені взагалі байдуже.
— Вибач, — перепросив Гас. — Я не це мав на увазі. Я тільки про себе думав...
— Атож! — мовила я. Але відчула таке переповнення, що не змогла закінчити. Злякалася, що мене знудить — мене часто нудить після їжі. (Це не булімія, це рак). Я підсунула тарілку з десертом Гасу, але він похитав головою.
— Вибач, — повторив і потягнувся через стіл до моєї руки, якої я не прибрала. — Я й гіршим буваю.
— Наприклад? — піддражнила я.
— Наприклад, над моїм унітазом висить каліграфічний напис: "Купайся щодня в утісі слів Господніх", Гейзел. Отож я буваю набагато гіршим.
— Звучить негігієнічно, — зауважила я.
— Кажу ж тобі, буваю й гіршим.
— Буваєш, — посміхнулася я. А я йому справді подобаюся! Може, я нарцис, та коли там, в "Ораньє", я це усвідомила, Огастас почав мені подобатися ще більше.
Забираючи тарілки з десертом, офіціант мовив:
— Вашу вечерю оплатив пан Петер Ван Гаутен. Огастас усміхнувся.
— А цей Петер Ван Гаутен непоганий дядько.
Коли посутеніло, ми прогулювалися вздовж каналу. За квартал від "Ораньє" ми зупинилися біля лави, оточеної старими іржавими велосипедами, причепленими до велосипедних стійок і один до одного, сіли обличчям до каналу, й Гас пригорнув мене.
— Повірити не можу, що завтра ми з ним зустрінемося, — сказала я. —Петер Ван Гаутен розповість нам ненаписаний епілог найкращої на світі книжки.
— А він ще й заплатив за нашу вечерю, — втулив Огастас.
— Я собі все уявляю, як він спершу нас обшукає — чи не принесли ми диктофон. А потім сяде поміж нами на канапі у вітальні й пошепки розповість, чи вийшла Аннина мама заміж за Голландського Тюльпанника.
— Ну, а які твої версії? — запитав Огастас.
— Не знаю, їй-богу. Тисячу разів про це думала. Щоразу, перечитуючи, уявляю щось інше, розумієш? — (Він кивнув). — А у тебе є версія?
— Ага. Я не думаю, що Голландський Тюльпанний виявиться шахраєм, але він напевно не такий заможний, як переконує Анну з матір'ю. Мені здається по смерті Анни її мати поїде з ним у Голландію, щоб жити там довго і щасливо, але нічого не вийде, — її тягтиме туди, де дочка.
Я й не здогадувалася, що він так багато думав про цю книжку і що "Царська неміч" багато для нього означає — незалежно від того, що я теж багато чого значу для Гаса.
Вода тихо хлюпала в кам'яні стіни каналу; проїхала галаслива компанія, перегукуючись швидкою і різкою нідерландською мовою; напівзатоплені човни були не більші за мене; линув запах застояної води, Гасова рука лежала в мене на плечі; його здорова нога торкалася моєї ноги від самого стегна аж до ступні... Я трохи дужче притислася до Гаса. Він здригнувся.
— Вибач. Усе о'кей?