Провина зірок

Я пішла до себе в кімнату, але переодягатися не стала. Зачесалася, почистила зуби, підмастила губи блиском і ледве-ледве напахтилася. Я не зводила очей з тюльпанів. Вони були агресивно-помаранчеві — такі помаранчеві, що це мало не вбивало їхню красу. Я не мала ні вази, ні чогось такого, тому вийняла зубну щітку зі склянки, наполовину наповнила її водою і лишила квіти у ванній.

Повернувшись у свою кімнату, я, почувши голоси, посиділа трохи на краєчку ліжка, слухаючи розмову крізь двері.

Тато : "То ви з Гейзел познайомилися в групі підтримки?"

Огастас: "Так, сер. У вас чудовий дім. І малюнки мені подобаються".

Мама: "Дякуємо, Огастасе".

Тато : "Отже, ти теж хворів?"

Огастас: "Так. Ногу я відрізав не з чистого задоволення, хоча це непоганий спосіб скинути вагу. Ноги такі важкі!" Тато : "А зараз як твоє здоров'я?" Огастас: "БОР уже чотирнадцять місяців".

Мама: "Чудово! Можливості медицини в наші дні — це щось неймовірне!"

Огастас: "Знаю. Мені пощастило".

Тато : "Ти повинен розуміти, що Гейзел, як і раніше, хвора, Огастас, і буде хвора все своє життя. Вона старатиметься не відставати від тебе, але її легені... "

Тут з'явилась я, і тато замовк.

— То куди ви поїдете? — запитала мама. Огастас підвівся, нахилився до неї, прошепотів відповідь і притиснув палець до вуст.

— Ш-ш, — мовив він, — це секрет. Мама всміхнулася.

— Телефон узяла? — запитала вона мене. Я пред'явила його як доказ, нахилила візок з кисневим балоном на колеса і рушила. Огастас наздогнав мене і підставив руку, на яку я сперлася, обхопивши пальцями біцепс.

На жаль, за кермо сів Огастас — сюрприз повинен бути сюрпризом. Поки ми ривками просувалися до невідомої мети, я мовила:

— Ти так маму зачарував, що вона мало зі штанів не вистрибувала.

— Думаєш, я їм сподобався?

— Ще й як. Хоча кого це хвилює? Вони ж тільки батьки.

— Вони твої батьки, — сказав Огастас, кинувши на мене погляд. —Плюс я люблю подобатися. Це божевілля?

— Ми їдемо в отой парк чи що?

Вигляд у Огастаса був трохи розчарований.

— Так, ми їдемо в отой парк чи що, — сказав він. — То ти зрозуміла,

так?

— Зрозуміла що?

— Нічого.

Позаду музею розташовувався парк, де митці наставили великих скульптур. Я чула про нього, але ніколи там не була. Проминувши музей, ми зупинилися біля баскетбольного майданчика, заповненого величезними синіми і червоними сталевими арками, що зображали траєкторію переданого м'яча.

З невеличкого підвищення, яке в Індіанополісі вважається пагорбом, ми спустилися на галявину, де діти лазили по величезній скульптурі лежачого скелета. Кістки його були мені десь до пояса, а стегнова кістка вища за мене. Скульптура нагадувала дитячий малюнок скелета, що підводиться з землі.

У мене боліло плече. Я боялася, що з легень метастази поповзли далі. Я уявляла, як ракова пухлина, слизький вугор з віроломними намірами, проростає в кістки, залишаючи діри в моєму скелеті.

— "Кумедні кості", — почав Огастас. — Скульптура роботи Йопа Ван Лісгаута.

— Голландець, чи що?

— Так, — підтвердив Гас. — Як і Рік Смітс. Як і тюльпани.

Гас зупинився посеред галявини з кістками і зняв рюкзак спершу з одного плеча, потім з другого. Розстебнув блискавку, вийняв помаранчеву ковдру, пінту помаранчевого соку і кілька бутербродів, замотаних у плівку та з обрізаними шкоринками.

Ця ландшафтна скульптурна композиція розміщена в Художньо-природному парку Вірджинії, на території Музею мистецтв Індіанаполісу. Складається з двадцяти двох білих і чорних лавок у вигляді кісток, які утворюють стилізований великий людський скелет. Митець хотів створити не лише художній твір, але й функціональний об'єкт, який зробив би відвідини парку більш комфортними. Йопа Ван Лісгаута на створення композиції надихнула творчість індіанців. Мистецтво корінних народів після появи європейців було розсіяне чи знищене. Тож облаштовані у парку лавки символізують залишки зникаючої культури індіанців. Майстер ніби кидає виклик усталеним уявленням про функціональність, відкриває нові можливості сприйняття глядачем артоб'єкта й середовища.

— А чому все помаранчеве? — запитала я, не дозволяючи собі думати, що все це якимось чином провадить до Амстердама.

— Таж це національний колір Нідерландів! Бутерброд? — запитав він.

— Дай-но здогадаюся, — сказала я.

— Голландський сир. І помідори. Помідори мексиканські. Вибач.

— Вічно ти розчаруєш, Огастасе. Хоч би помаранчевих помідорів дістав!

Він засміявся, а потім ми мовчки їли бутерброди, дивлячись, як діти лазять по скульптурі. Я не могла почати розпитувати, тож сиділа в оточенні всього голландського, мені було ніяково, та в серці жевріла надія.

Вдалині, купаючись у бездоганному сонячному світлі, такому рідкісному для нашого рідного міста, дітлахи вже зробили зі скелета гральний майданчик і плигали через штучні кістки.

— Ось що мені в цій скульптурі подобається, — почав Огастас, потримавши незапалену цигарку двома пальцями, немов струшуючи попіл, і взявши знову в рот. — По-перше, кістки досить далеко одна від одної, і дитина не може встояти перед спокусою пострибати між ними. їй хочеться неодмінно проплигати всі груди аж до черепа. По-друге, скульптура самісінькою своєю суттю спонукає дітей танцювати на кістках. Символічні паралелі можна наводити нескінченно, Гейзел Грейс.

— Любиш ти символи, — сказала я, сподіваючись повернути розмову до великої кількості символіки Нідерландів на нашому пікніку.

— Гейзел Грейс, як і багато дітей до тебе, — і я кажу це з великою приязню, — ти витратила заповітне Бажання поспішно, не думаючи про наслідки. Стара з косою дивилася тобі в обличчя, і страх померти з Бажанням у кишені змусив тебе тицьнути пальцем у перше-ліпше. І ти, як і багато інших дітлахів, вибрала бездушні штучні задоволення тематичного парку розваг.

— Узагалі-то поїздка була чудова.

— Я не закінчив монологу! Я його записав і завчив, заважатимеш —зіб'юся, — перебив мене Огастас. — Будь ласка, жуй бутерброд і слухай... —(Бутерброд виявився неймовірно черствим, але я посміхнулася і відкусила з краєчка). — О'кей, на чому я зупинився?

— На штучних задоволеннях. Гас поклав цигарку в пачку.