Страница 17 из 20
Його батьки подзвонили мені пополудні сказати, що похорон буде за п'ять днів, у суботу. Я уявила церкву, повну людей, які гадають, що Гас любив баскетбол, і мене занудило, але я знала, що повинна піти, адже маю виголосити промову, і взагалі. Натиснувши відбій, я далі читала коментарі.
Допіру дізнався, що Гас Вотерс помер після тривалої боротьби з раком. Покійся з миром, друже!
Я знала, що всі ці люди щиро засмучені і що насправді я злюся не так на них, як на всесвіт, але все одно ці сентенції мене дратували. Стільки друзів з'являється, коли вони тобі вже не потрібні! Я написала відповідь на цей коментар:
Ми живемо у всесвіті, де все підпорядковано створенню й знищенню свідомості. Огастас Вотерс помер не після тривалої боротьби з раком. Він помер після тривалої боротьби з людською свідомістю, став жертвою — як, можливо, одного разу станеш і ти, — звички всесвіту збирати і розбирати все, що можна.
Відіславши повідомлення, я почекала на відповідь, кілька разів оновлюючи сторінку. Нічого. Моє зауваження вже потонуло в сніговій лавині нових коментарів. Усі обіцяли сумувати за Гасом. Усі молилися за його родину. Я згадала лист Ван Гаутена: писанина не воскрешає, вона ховає.
За якийсь час по тому я вийшла до вітальні посидіти з батьками і подивитися телевізор. Не скажу з певністю, що то було за шоу, але в якийсь момент мама запитала:
— Гейзел, що ми можемо зробити для тебе? Я лише похитала головою. І знову заплакала.
— Що ми можемо зробити? — повторила мама. Я знизала плечима.
Але вона знай допитувалася, ніби і справді могла щось зробити, аж я переповзла по канапі їй на коліна, і тато підійшов і міцно-міцно обійняв мене за ноги, і я обхопила маму за пояс і тицьнулася їй у живіт, і так вони тримали мене кілька годин, поки не заспокоїлося розбурхане море.
РОЗДІЛ ХХІІ
Коли ми прийшли на похорон, я сіла у кутку зали прощань — маленького приміщення з голими кам'яними стінами збоку від вівтаря у Буквальному Ісусовому Серці. В кімнаті було стільців з вісімдесят, дві третини з них зайняті, а одна третина порожня.
Якусь часину я просто дивилася, як люди підходять до труни, що стояла на такому собі візочку, застеленому пурпуровою скатертиною. Всі ці люди, яких я бачила вперше в житті, опускалися навколішки або стояли і дивилися на Гаса, чи то плачучи, чи то щось шепочучи, і кожен торкався труни, замість торкнутися Гаса, бо кому ж хочеться чіпати небіжчика.
Гасові мама з татом стояли біля труни, обіймаючи кожного, хто підходив, та коли вони помітили мене, то всміхнулися і підійшли самі. Я підвелася й обійняла спершу батька, а потім і матір. Вони дуже постаріли: очі провалилися, шкіра на зморених обличчях обвисла. Кінець марафонського забігу.
— Він тебе так любив, — сказала мама Гаса. — Любив по-справжньому. Це була не... не підліткова закоханість, аж ніяк, — додала вона, ніби я без неї не знала.
— Він і вас дуже любив, — тихо відповіла я. Важко пояснити, але ця розмова залишала відчуття, ніби і ти ріжеш, і тебе ріжуть. — Мені дуже шкода.
Тут батьки Гаса заговорили до моїх батьків — розмова з кивків і стиснутих вуст. Я подивилася на труну, побачила, що біля неї нікого немає, і вирішила підійти. Вийняла канюлю з ніздрів і зняла через голову, віддавши татові. Я хотіла побути з Гасом на самоті. Взявши свою маленьку сумочку, я пішла по проходу між рядами стільців.
Шлях видався дуже довгим, але я звеліла своїм легеням помовчати. І, підходячи, дивилася на Гаса. Його волосся було охайно зачесане на лівий бік, — від такої зачіски він би жахнувся, — обличчя застигло як маска. Але це таки був Гас. Мій довготелесий вродливий Гас.
Спершу я хотіла вбрати коротку чорну сукню, яку придбала на п'ятнадцятиріччя і лишила собі на смерть, але тепер вона була мені завелика, тож я одягла просту сукню, що сягала колін. Огастас лежав у костюмі з вузькими лацканами, якого надівав, коли ми ходили в "Ораньє".
Уклякнути, я зрозуміла, що йому опустили повіки — як же інакше! — і я ніколи більше не побачу його блакитних очей.
— Я кохаю тебе. В теперішньому часі, — прошепотіла я і поклала руку йому на груди.
Раптом я збагнула, що на нас усі дивляться — востаннє на нас було звернуто стільки поглядів, коли ми цілувалися в будинку Анни Франк. Хоч, як по правді, дивитися на нас було вже неможливо — не залишилося "нас". Тільки я.
Я відкрила сумочку і дістала тверду пачку "Кемел лайте". Швидким рухом, сподіваючись, що ніхто не помітить, поклала цигарки поміж Гасом і м'якою сріблястою оббивкою труни.
— Ці можеш припалювати, — прошепотіла я. — Я не заперечуватиму. Поки я з ним розмовляла, мама з татом пересіли з моїм балоном у
другий ряд, тож далеко йти не довелося. Татко подав мені хусточку, коли я сіла. Я висякалася, заправила трубки за вуха і вставила канюлю в ніздрі.
— От лайно собаче, еге ж, дитинко?
Я рвучко розвернулася.
Петер Ван Гаутен сидів у білому лляному костюмі, пошитому з урахуванням його заокругленостей, у блакитній сорочці й зеленій краватці. Вирядився, ніби не на похорон, а на колоніальну окупацію Панами. Священик закликав присутніх помолитися, і всі нахилили голови, але я, роззявивши рота, дивилася на Петера Ван Гаутена.
Я спробувала забути про нього і молитися за Огастаса. Я обіцяла собі слухати священика і не озиратися.
Священик запросив Айзека, який тримався набагато серйозніше, ніж на репетиції похорону.
Після того як старий шкільний приятель розповів про яскравий баскетбольний талант Гаса і яким добрим гравцем він був у команді, священик сказав:
— А тепер послухаймо особливого Огастасового друга, Гейзел. Друга? В залі захихотіли, тож я підвелася і сказала:
— Я була його дівчиною.
Тут уже всі засміялися. А я почала читати надгробне слово.
— У Гаса вдома є чудова цитата, яку ми з ним вважали вельми втішною: "Без болю як пізнати радість?"...
У такому дусі я кілька хвилин розбалакувала про ті дурнуваті підбадьорення, а батьки його трималися за руки, обіймалися й кивали на кожному слові. Похорон, вирішила я, все-таки для живих.