Страница 16 из 20
Коли я присувалася до його обличчя зовсім близько, майже торкаючись носом, неможливо було сказати, що він хворий. Ми цілувалися, а потім лежали поруч, слухаючи однойменний альбом "Гарячкового блиску", а тоді заснули у плутанині рурок і тіл.
Прокинувшись, ми розклали армаду подушок так, щоб якнайзручніше вмоститися на краю ліжка і грати в "Придушення повстання-2: Ціна світанку". Я, природно, грала погано, але моя слабкість була Гасу на руку. Це полегшувало йому задачу вмирати красиво: він стрибав під снайперську кулю, жертвуючи собою, або вбивав вартового, готового мене застрелити. Як він радів, рятуючи мене! Він кричав:
— Сьогодні тобі не вбити мою дівчину, міжнародний терористе невідомої національності!
"Страшенно важко зберігати гідність, коли сонце на сході надто яскраве в твоїх згасаючих очах", — думала я, поки ми полювали на лихих хлопців серед руїн неіснуючого міста.
Нарешті прийшов батько Гаса й забрав його нагору, і в дверях, попід "підбадьоренням", яке сповіщало, що "Друзі — це назавжди", я опустилася навколішки і поцілувала Гаса на ніч, після чого поїхала додому вечеряти з батьками, залишаючи Гаса їсти (і вивертати назад) свою вечерю.
Подивившись телевізор, я лягла спати.
Вранці прокинулася.
Десь пополудні знову поїхала до Гаса.
Гас страждав від безпомічності. Він говорив, що дедалі краще розуміє значення виразу "смертельне приниження". Він завжди сподівався, що його некролог буде в усіх газетах, тому що до кінця життя йому буде чим пишатися. І тоді Грейс попросила хлопця написати некролог для неї.
РОЗДІЛ ХVШ
Якось Грейс розбудив дзвоник від Гаса: він тайком виїхав з дому і йому стало погано.
Гас звів на мене очі. Це було жахливо. Я насилу змушувала себе дивитися на нього. Огастас Вотерс, що всміхався кутиком вуст і смоктав незапалені цигарки, зник; замість нього в авті сиділо вбоге принижене створіння.
— От і все. Я навіть курити більше не можу.
— Гасе, я кохаю тебе.
— Де ж мій шанс стати для когось Петером Ван Гаутеном? — він слабенько ударив по клаксону, і в тиші пролунав різкий сигнал. Гас заплакав. Захилив голову і втупився у стелю. — Ненавиджу себе, ненавиджу себе, ненавиджу все це, ненавиджу все це, я сам собі огидний, ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу, чорт, дайте мені просто померти!
За законами жанру, Огастасові належало до кінця зберігати почуття гумору, не похитнувшись ні на мить, а його дух мав неприборканим орлом ширяти в повітрі, поки світ не відпустить його радісну душу.
Але переді мною був нещасний хлопець, який відчайдушно не хотів бути нещасним, — він плакав і кричав, а з черева його стирчала інфікована шлункова трубка, що допомагає йому не жити, а животіти.
Я витерла йому підборіддя, взяла обличчя в долоні й опустилася навколішки зовсім поруч, щоб бачити його очі, які ще жили.
— Мені так прикро! Хотіла б я, щоб усе було, як У тому фільмі про персів і спартанців!
— Я теж, — відповів він.
— Але так не буває, — провадила я.
— Я знаю, — сказав він.
— Тут немає лихих хлопців.
— Ага.
Навіть рак не можна назвати лихим хлопцем: рак теж жити хоче.
— Ага.
— З тобою все о'кей, — сказала я. Вдалині завила сирена.
— О'кей, — сказав Гас. Він уже непритомнів.
— Гасе, обіцяй мені більше так не робити. Я принесу тобі цигарки, добре? — (Він подивився на мене. Його очі плавали в очницях). — Ти повинен мені пообіцяти.
Він слабко кивнув. Очі заплющилися, голова крутилася на в'язах.
— Гасе, — покликала я. — Не відключайся.
Гас повернувся додому. Родина розуміла, що хлопець помирає, і зібралася у повному складі. Одного разу Гасів тато обійняв Грейс і сказав: "Я щодня дякую за тебе Богу, дитинко". Вона сказала, що Огастас Вотерс був коханням усього її життя, і це кохання послали їм зірки. Як кожне справжнє кохання, це кохання помре разом з ними. І вона цей час, їхню маленьку нескінченність, не проміняла б на цілий світ. Він дав їй вічність за лічені дні.
РОЗДІЛ ХХІ
Огастас Вотерс помер через вісім днів після репетиції власного похорону, в лікарні "Меморіал", у відділенні інтенсивної терапії, коли рак, з якого він складався, нарешті зупинив його серце, яке теж складалося з нього.
Він був зі своєю матір'ю, батьком і сестрами. Пані Вотерс подзвонила мені о пів на четверту ранку. Певна річ, я знала, що він піде — напередодні ввечері я говорила з його батьком, і він сказав: " Це може статися сьогодні", — але все одно, коли я схопила з тумбочки мобільний і побачила на екрані "Мама Гаса", у мене всередині все обірвалося. Вона плакала і повторювала, як їй прикро, а я відповідала, як мені прикро, і вона сказала, що він був непритомний години зо дві, а потім помер.
Увійшли мої батьки, я кивнула, і вони впали одне одному в обійми, охоплені, не сумніваюся, одностайним жахом, що з часом це безпосередньо торкнеться і їх.
Я подзвонила Айзеку, який прокляв життя, всесвіт і самого Бога і запитав, де чортові призи для трощення: зараз би вони стали в пригоді, й тоді я раптом зрозуміла, що подзвонити більше нема кому, і це було найсумніше. Єдиний, з ким я хотіла говорити про смерть Огастаса Вотерса, був сам Огастас Вотерс.
Це було нестерпно. Все це. Кожна секунда гірша за попередню. Мені страшенно хотілося йому подзвонити і подивитися, що вийде: чи хто відповість. За останні тижні наш час разом звівся до спільних спогадів, але це, виявляється, було ще нічого: тепер від мене забрали і задоволення згадувати, бо не стало того, з ким можна це робити. Втратити людину, з якою тебе пов'язують спогади, все одно що втратити пам'ять, ніби все, що ми робили, стало менш реальне і важливе, ніж кілька годин тому.
Дістала з-під ліжка ноутбук і зайшла на сторінку Гаса. На стіні було вже багато співчуттів. Останнє таке:
Люблю тебе, брате. Побачимося на тому боці.
Написано людиною, що про неї я ніколи не чула. Майже всі повідомлення, які з'являлися, ще не встигала я прочитати попередні, були від незнайомих людей, про яких Гас ніколи не казав мені. Вони звеличували його тепер, коли він помер, і я знала напевно: вони не бачили Гаса багато місяців і навіть його не відвідали. Невже і моя стіна буде такою після моєї смерті, чи, може, я так давно вилучена зі школи і з життя, що мені не загрожує таке масштабне увічнення?