Страница 15 из 20
— Ні. Просто... — він довго дивився в стелю і нарешті сказав, — Мені подобається цей світ. Подобається пити шампанське. Подобається не курити, подобається слухати, як нідерландці розмовляють своєю мовою. А тепер... Не було в мене жодної битви. Жодного бою навіть не було.
— У тебе битва з раком, — сказала я. — Ось твоя битва. І ти продовжиш боротьбу, — запевняла Терпіти не можу, коли мене накачують, налаштовуючи на боротьбу, але тут почала робити те ж саме. — Ти... ти живи сьогодні повним життям. Тепер це твоя війна.
Я зневажала себе за дешеві сентименти, але що ще меНі залишалося?
— Війна, — мовив він. — 3 чим я воюю? З моїм раком. Що є мій рак? Мій рак — це я. Пухлини складаються з мене, як складається з мене мій мозок, моє серце. Це громадянська війна, Гейзел Грейс, з наперед визначеним переможцем.
— Гасе, — зронила я. І не могла додати нічого більше. Він був занадто розумний, щоб купитися на мою розраду.
— О'кей.
Але нічого не було "о'кей". За секунду він сказав:
— Якщо ти підеш в Рейксмузей, куди я дуже хочу сходити... А-а, кого я обманюю, ні ти, ні я цілий музей не подужаємо! Я дивився експозицію онлайн ще до від'їзду... Якщо ти туди підеш, а я сподіваюся, одного разу ти туди підеш-таки, то побачиш безліч зображень небіжчиків. Ти побачиш Ісуса на хресті, і хлопця, якого закололи в шию, і людей, що померли в морі чи в бою, і цілий парад мучеників. Але Жодної Дитини з Раком. На картинах ніхто не вмирає від чуми, віспи, жовтої гарячки тощо, адже в хворобі немає слави. Немає глибини. Немає честі — того, заради чого варто помирати.
Абрахаме Маслоу, дозвольте представити вам Огастаса Вотерса, який за екзистенційною допитливістю набагато вище стоїть від своїх угодованих, здорових, залюблених побратимів. У той час як безліч людей живе, не знаючи, що таке медичне обстеження, й бере від життя здоровезні ласі шматки, Огастас Вотерс з іншого континенту вивчає зібрання Рейксмузею.
— Що? — запитав Огастас за деякий час.
— Нічого, — озвалася я. — Просто... — я не змогла закінчити речення, не знала як. — Я просто дуже-дуже тебе люблю.
Він усміхнувся краєчком вуст, ніс його був усього за кілька дюймів од мого.
— Взаємно. Я розраховую, що ти про це не забудеш і не поводитимешся зі мною як із присмертним.
— Я не вважаю тебе присмертним, — відказала я. — Думаю, в тебе просто легенький рак.
Він усміхнувся: чорний гумор.
— Я на американських гірках, які ведуть тільки вгору, — сказав він.
— А мій привілей і мій обов'язок — їхати з тобою, — докинула я.
— А якщо ми спробуємо поцілуватися зараз, це буде не надто абсурдно?
— Спробуємо? — відрізала я. — Поцілуємося!
Коли Гейзел і Гас повернулися додому, хлопець потрапив в експериментальну групу з лікування раком. Огастасу ставало все гірше.
РОЗДІЛ XVI
Типовий день з Гасом на останній стадії.
Я приїхала до нього додому десь пополудні, коли він уже встиг поїсти і виблювати сніданок. Він зустрів мене біля дверей в інвалідному кріслі, й хоч то був уже не той красень, що не зводив з мене очей у групі підтримки, але, як і раніше, він усміхався кутиком вуст, у зубах тримав незапалену цигарку, а очі його були яскраві, живі й блакитні.
За обіднім столом ми їли обід з його батьками — бутерброди з арахісовим маслом, желе і вчорашню спаржу. Гас нічого не їв. Я спитала, як він почувається.
— Чудово, — відповів він. — А ти?
— Добре. Що вчора робив?
— Багато спав. Я хочу написати для тебе продовження, Гейзел Грейс, але останнім часом я до біса втомлений.
— Можеш просто розповісти, — запропонувала я.
— З приводу того Голландського Тюльпанника: не шахрай він, але й не такий заможний, як каже.
— А мати Анни?
— Тут я ще не склав остаточної думки. Терпіння, стрибунчику, — посміхнувся Огастас. Батьки мовчки дивилися на нього, не зводячи очей, ніби хотіли встигнути натішитися Шоу Гаса Вотерса поки він ще в місті. — Іноді я уявляю, як пишу муари. Мемуари збережуть мене в серцях і в пам'яті відданих шанувальників.
— Навіщо тобі віддані шанувальники, коди у тебе є я? — запитала я.
— Гейзел Грейс, легко закохувати в себе людей, коли ти такий чарівний і привабливий, як ото я. А от викликати любов у незнайомців... от у чому фокус.
Я закотила очі.
По обіді ми вийшли у двір. У Гаса ще вистачало сил перевалити через поріг, відриваючи від землі маленькі коліщатка, щоб перекотилися великі, — як і раніше спортивний, незважаючи ні на що, меткий і здатний тримати рівновагу, — ці рефлекси навіть велика кількість наркотиків не могла заглушити.
Батьки лишилися в будинку, та коли я озиралася на двері, то щоразу бачила, як вони спостерігають за нами.
Хвилину ми сиділи мовчки, потім Гас мовив:
— Іноді мені шкода, що та гойдалка не в мене.
— З мого двору?
— Так. Моя ностальгія дійшла до краю, здатен тепер сумувати за гойдалкою, на яку жодного разу не опускалася моя дупа.
— Ага. Ностальгія — побічний ефект раку, — сказала я.
— Нє-а, ностальгія — побічний ефект вмирання, — озвався він. Над нами віяв вітер, і на нашій шкірі мінилися тіні гілля. Гас стиснув мене за руку. — Життя гарне, Гейзел Грейс.
Ми повернулися до хати, коли Гасу прийшов час зажити ліки, і їх йому вливали разом з рідким харчуванням через пластикову шлункова трубку, яка стирчала з його живота. На деякий час він затихав і відключався. Мати хотіла, щоб він поспав, але він лише хитав головою, коли вона це пропонувала, тому його, напівсонного, залишали в кріслі.
Батьки дивилися старе відео з Гасом і його сестрами. Дівчатка, напевно, були на той момент моїми однолітками, а Гасу було років п'ять. Вони грали в баскетбол на під'їзній доріжці, й Гас, зовсім малюк, чудово вів м'яча, ніби народився з цим умінням, бігаючи колами довкруж сестер. Я вперше побачила його гру в баскетбол.
— Можна мені вниз? — пробурмотів Гас.
Мати з батьком повезли його крісло по сходинках. Крісло підскакувало, й це було б небезпечно , якби небезпека не втратила актуальності. Нас залишили вдвох. Гас уклався в ліжко, і ми лежали поруч, під ковдрою, я на боці, а Гас горілиць, і моя голова тулилася до його кощавого плеча, Тепло, що струмувало від нього крізь теніску, гріло мене, ногами я обхоплювала його здорову ногу, моя Долоня лежала в нього на щоці.