Страница 18 из 20
Я згадала, як Огастас казав мені в "Ораньє", що не вірить у хмарні замки й арфи, але вірить у Щось із великої літери. Поки тривала молитва, я намагалася уявити його Десь із великої літери, але марно запевняла себе, що колись ми з ним знову будемо разом. Я знаю багато небіжчиків. Час для мене тепер спливає інакше, ніж для Гаса. Я, як і всі присутні, накопичуватиму втрати і здобутки, а він уже ні. Остаточною і нестерпною трагедією для мене стало те, що, як і всі незліченні мерці, Гас раз і назавжди з примани перетворився на ману.
Ті, хто мав нести труну, — зяті, батько, дядько, друзі, яких я бачила вперше, — підійшли, підняли Гаса і попрямували до катафалка.
Я не хотіла бачити, як Гаса опускатимуть у землю на ділянці, яку він сам обирав зі своїм батьком; не хотіла бачити його батьків навколішках на вологій від роси землі; не хотіла чути, як вони стогнуть від нестерпного болю; не хотіла бачити опасисте черево Петера Ван Гаутена, що напинає піджака; не хотіла плакати на очах у стількох людей; не хотіла кидати жменю землі в Гасову могилу; не хотіла, щоб моїм батькам довелося стояти там, під чистим блакитним небом, думаючи про те, що і їм доведеться пережити таку страшну днину, думати про мене, про мою ділянку на цвинтарі, про мою труну і мою жменю землі.
Коли все закінчилося, підійшов Ван Гаутен і поклав долоню мені на плече.
— Можете мене підвезти? Орендовану машину я залишив біля підніжжя пагорба...
Я знизала плечима, і Ван Гаутен відчинив задні дверцята, насилу татко відімкнув машину.
Всередині Ван Гаутен, нахилившись між передніми сидіннями, представився:
— Петер Ван Гаутен, почесний літератор й напівпрофесійний обманник надій.
Батьки теж представилися. Він потиснув їм руки. Мене дуже здивувало, що Петер Ван Гаутен пролетів півсвіту, щоб побувати на похороні.
Ван Гаутен відпив віскі й перехилився вперед, щоб запропонувати батькові, але тато відмовився.
Тоді Ван Гаутен простягнув пляшку мені. Я її взяла.
— Гейзел, — попередила мама, але я відгвинтила кришечку і ковтнула з горлечка. У шлунку стало приблизно так, як і в легенях. Я віддала пляшку Ван Гаутену, він добряче хильнув з неї і сказав:
— Ми з твоїм Вотерсом листувалися трохи в його останні...
— То тепер ви читаєте листи від фанатів?
— Ні, він адресував листа мені додому, не через видавця, і шанувальником я б його не назвав — він мене зневажає. Проте він дуже переконливо писав, що я отримаю прощення за свою поведінку, якщо приїду на його похорон і скажу тобі, що сталося з матір'ю Анни. Ось я і приїхав, а ось тобі й відповідь: отпіз сеИиїа е сеИиїа.
— Що? — знову запитала я.
— Всі клітини походять з клітин. Кожна клітина народжується від попередньої, яка, в свою чергу, народилася від своєї попередниці. Життя походить від життя. Життя породжує життя, породжує життя, породжує життя...
Ми доїхали до підніжжя пагорба.
— О'кей, гаразд, — урвала я. Не мала настрою це вислуховувати. Петер Ван Гаутен не привласнить собі похорон Гаса, я цього не дозволю. —Спасибі.
— І ти не хочеш пояснень? — здивувався він.
— Ні, — відрізала я. — Обійдуся. Я вважаю вас жалюгідним алкоголіком, який намагається казати щось мудре, аби привернути до себе увагу, як не за віком розвинений одинадцятирічний шмаркач, і мені за вас нестерпно соромно. Так-так, ви вже не та людина, яка написала "Царську неміч", і продовження ви не подужаєте, навіть якщо візьметеся. Проте дякую. Живіть щасливо.
Він похнюпився. Татко зупинився, і ми почекали, не вимикаючи мотору, аж Ван Гаутен відчинив дверцята й, нарешті замовкнувши, виліз.
Коли ми від'їжджали, я дивилася крізь заднє вікно, як він відпив віскі й підняв пляшку, показуючи, що випив за мене. Його очі були дуже сумні. Мені навіть стало його шкода, як по правді.
Додому ми потрапили о шостій, і я на той час геть зморилася. Мені хотілося тільки спати, але мама змусила мене поїсти макаронів із сиром, тож я повечеряла в ліжку. Кілька годин я проспала з "Біпапом". Пробудження було жахливе: на мить мені здалося, що все добре, але наступної секунди я все згадала. Мама відімкнула мене від "Біпапа", я запряглася в переносний балон і попленталася у ванну чистити зуби.
Оцінюючи себе в дзеркалі та ялозячи щіткою по зубах, я думала, що існують два типи дорослих. Є Ван Гаутени — жалюгідні створіння, які виснажують землю в пошуках, кому б завдати болю. А є такі, як мої батьки, — ходять, як зомбі, й автоматично роблять усе, що треба робити, щоб і далі ходити.
Ні те, ні те мені не вельми подобалося. У мені міцнішало переконання, що все чисте і гарне на світі я вже бачила, і я почала підозрювати, що навіть якби смерть не завадила нам, таке кохання, як у нас з Огастасом, довго б не протрималося. "Світанок стане днем, — пише Роберт Фрост, — і золото мине".
У двері ванної постукали.
— Гейзел, — покликав тато, — можна, я увійду?
Я не відповіла, але за кілька секунд відімкнула двері та присіла на опущене сидіння унітаза. Чому дихання має перетворитися на роботу? Татко опустився навколішки поруч зі мною, взяв мою голову і, притиснувши до своїх грудей, мовив:
— Мені дуже шкода, що Гас помер.
Я трохи засапалася, тицьнувшися носом у його футболку, але мені було добре від міцних обіймів і знайомого татового запаху. Здавалося, він гнівається, але я була не проти — я й сама гнівалася.
— От лайно, — сказав тато. — Вісімдесят відсотків виживають, а він потрапив у ті двадцять. Такий цікавий хлопчина! От лайно. Ненавиджу. Але ж кохати його — великий привілей, правда?
Я кивнула в татову футболку.
— Тепер ти уявляєш, як я почуваюся щодо тебе, — прошепотів тато. Мій старий. Завжди він знає, що сказати.
РОЗДІЛ ХХІІІ
Айзек розповів Гейзел, що Гас працював над продовженням якоїсь книжки. Дівчина вирішила поїхати додому до Огастаса, щоб спробувати найти його на комп'ютері. В машині Гейзел сидів Петер Ван Гаутен.