Страница 96 из 201
Глава 44
РОЗДІЛ 33
ДРЕЙВІН
Серце Дрейвіна шалено калатало, поки він мчав крізь притулок злочинців, готуючись битися пліч-о-пліч із цими людьми та допомагати їм. Він не дозволяв собі думати про те, як далеко пав від свого королівського титулу, і зосередився лише на одному — врятувати тих, хто був для нього найважливішим.
Він не міг дозволити Езмірі та Атласу знищити одне одного. Якби він втратив будь-кого з них, це б зруйнувало його дощенту. Але якщо хтось із них стане причиною смерті іншого? Такого він не зміг би витримати ні в цьому житті, ні в наступному.
Найгірше було те, що він не знав, чи наказав Атлас своєму флоту схопити й його, якщо вони знайдуть Езміру. Чи його власний брат, який неодноразово рятував його від гніву батька, одягне на нього велсінітові кайданки, так само як колись це зробив їхній король? Він не знав, і ця правда боліла сильніше, ніж він хотів би визнавати.
Дрейвін знайшов Езміру. Він знайшов своє Дике Полум’я і змусив її слухати. Він
достукався
до неї, і вона повірила йому. Це було більше, ніж він смів сподіватися, і він не дозволить знову забрати її від нього, коли нарешті з'явився цей крихітний промінь надії.
Погляд у її очах, коли вона побачила вітрила, що з’являлися на горизонті… вона була
налякана
. У її очах був лише чистий страх, коли вона дивилася на море, яке колись давало їй розраду. Чи її страх був пов’язаний з тим, що її захоплять і вб’ють? Або ж це було тому, що вона нарешті вирвалася з-під брехні Серіни і не матиме шансу помститися тій, хто насправді на це заслуговував.
Він навіть не встиг розповісти їй усе, що знав — брехні Серіни були не найнебезпечнішою її рисою. Вона прагнула заволодіти силою Езміри, якщо, звичайно, те, про що вона говорила того дня в Мейрінісі, було правдою.
Езміра не була в безпеці сама. Не була в безпеці, носячи в собі всю могутність Каліпсо. І не буде в безпеці, поки жива її сестра.
Єдиним місцем, де Дрейвін коли-небудь знову вважатиме її захищеною, були його власні обійми. Де він міг би гарантувати, що ніщо, блядь, більше ніколи її не скривдить.
Кінчики його пальців пульсували від болю, поки полум’я лизало їхні кінчики, ніби лише чекало нагоди обернути на попіл кожного, хто бодай насмілиться знову їй загрожувати.
На вулицях панував хаос. Це було ніби біг на повній швидкості крізь бурю сталі та криків. Він проривався крізь це божевілля, звуки криків та брязкоту мечів дзвеніли в його вухах, коли він відштовхував усіх, хто ставав йому на заваді. Розбите скло хрустіло під його черевиками, коли він біг і перестрибував перевернуті вози, а повітря густішало від запаху крові та розлитого елю, коли солдати Лефайріну навалилися з усіх боків.
Дрейвін, коли тільки міг, тримався в тіні, притиснувши голову до каптура, а плащ розвівався за його спиною. Він забіг у вузький провулок, важко дихаючи, і ледь не зіткнувся з одним із королівських солдатів, що вибіг з-за рогу, націливши на нього меч.
Але Дрейвін виявився швидшим.
Він відскочив убік, одним плавним рухом витягнувши власний меч з піхов. Пролунав дзвін металу об метал, і розлетілися іскри.
Очі солдата спалахнули, коли вони зустрілися з поглядом Дрейвіна.
— Капітане Роу…, — почав він, але потім знову штовхнув уперед, намагаючись відтіснити його. — Ваш брат шукає вас.
Глухо гаркнувши від напруження, Дрейвін різко відбив удар, миттю розвернувся й з усієї сили врізав ліктем солдатові під ребра, відкинувши його назад.
У мене немає на це часу.
Дрейвін підняв руку в бік чоловіка, і з його долоні вирвався вогонь, який охопив солдата, перетворивши його на попіл. За лічені секунди перед його ногами впала купа обвуглених кісток і сталі.
Він важко дихав носом, а щелепа його тремтіла, коли він дивився на купу. Схоже, Атлас мав наказ, якщо хтось зіткнеться з Дрейвіном.
Йому треба було забиратися звідси.
Дрейвін звернув у бічний прохід за старою таверною і зупинився.
Там, притулившись до стіни, з витягнутими кинджалами та кров’ю на скроні, стояв Джак. Він важко дихав, а Рен і Рівен стояли поруч із ним над кількома поваленими солдатами. Він підвів голову, і його золоті очі спалахнули люттю.
Дрейвін мав сказати йому, що знайшов Езміру. І якщо хтось міг допомогти непомітно вивести її звідси, то це був саме Джак. Дрейвін не знав цього місця так, як справжні пірати.
— Феніксе, — пробурмотів Джак. — Що, в біса, відбувається…
— Немає часу, — Дрейвін підняв руку, підбігаючи до них. — Атлас тут. Не знаю, чи бачив ти гавань, але там на кілометри навколо стоять кораблі. Солдати штурмують вулиці, захоплюють острів.
Очі Джака потемніли, коли він вказав на оточення.
— Ага, я це зрозумів.
— Я знайшов її, — продовжив він, нервово поглядаючи в бік шуму кроків за провулком. — Езміру. Я знайшов її, і вона чекає на нас у розваленій халупі на околиці міста. У них є велсініт, тож нам
усім
треба бути обережними.
— Ти знайшов її? — прокричав Рівен.
— Вона чекає, щоб ми вивели її звідти, — зізнався Дрейвін.
Троє піратів обмінялися поглядами, і на їхніх губах з’явилися посмішки.
— Я знаю, ти думаєш, що знаєш її й усе таке, — почав Джак, засовуючи клинок назад у пояс. — Але ні в одному з пекел та жінка не сидітиме в якійсь розвалюсі й не чекатиме, поки її врятують.
О, я знаю.
Він просто сподівався, що вона хоч раз його послухає.
— Я це розумію, — буркнув Дрейвін. — Ось чому мені потрібно, щоб ти якнайшвидше знайшов її й витягнув звідси.
— Ми не дозволимо їм забрати наш клятий острів, — випалив Рен.
Дрейвін провів рукою по волоссі й зітхнув.
— Хіба у піратів немає кодексу «кожен сам за себе»?
— Не коли йдеться про таке лайно, друже, — відповів Джак, схрестивши руки.
— Ми будемо битися, — втрутився Рівен. — Езмі хотіла б цього. Готовий побитися об заклад, що вона десь тут, поки ми розмовляємо.
Дрейвін зробив крок уперед.
— Ні. Ми
тікаємо.
Ми заберемо інших, а Джак допоможе Езмірі.
Джак подивився на нього, затамувавши подих.
— Ти хочеш, щоб
я
її врятував?
Дрейвін кивнув.
— Ти знаєш це місце набагато краще за мене. — Він підійшов до нього, знизивши голос. — І, як би боляче мені не було це визнавати… ти єдиний, кому я довірю кинутися під кулю, призначену їй. Окрім себе самого.
Щось у погляді Джака пом’якшало, коли він оглянув Дрейвіна з голови до ніг.