Страница 95 из 201
Відлуння його чобіт по каменю лунало позаду, поки він наздоганяв її вузькими звивистими провулками, що вивели їх до пляжу за милю від доків. Езміра різко зупинилася на піску, її руки стиснулися в кулаки, коли вона оглянула все навколо.
До острова підійшла ціла армада кораблів. На тлі опівнічного неба їхні щогли здіймалися густим лісом дерева й вітрил. На кожному із них тріпотіли на вітрі прапори Лефайріну. Бойові судна стояли на якорі в гавані, а десятки шлюпок безперервним потоком переправляли на берег сотні солдатів.
Дрейвін підбіг до неї ззаду, зупинившись біля неї, важко дихаючи. Він поклав руку їй на плече, поки вона оглядала околиці.
Вона мусила це виправити. Вони були тут через неї, і вона не хотіла, щоб хтось у Якірній Пристані страждав через те, що вона зробила.
Або ж вони тут через Дрейвіна?
— Це — Атлас, — почав він. — Вони, мабуть, вистежили нас.
Вона різко повернулася до нього.
— Неймовірна історія.
Дрейвін зробив крок до неї, взяв її підборіддя між пальцями і змусив підняти на нього погляд.
— Навіть не починай. Мені треба витягнути тебе звідси.
— Ти з’їхав з глузду, якщо думаєш, що я втечу від нього, — пробурмотіла вона, тикаючи пальцем йому в груди.
— Так само, як ти не тікала від мене, еге ж? — він підморгнув.
Вона поклала руки на стегна.
— Це інша справа.
— Звісно, що так. — Дрейвін схопив її за руку й потягнув за собою, біжучи назад до провулку, з якого вони вибігли. — Вони не повинні тебе знайти. Припускаю, що в них є велсініт. Я маю знайти Атласа й відвести їх убік.
Езміра штовхала, тягнула й дряпала його руку, яка смертельно стискала її зап’ястя, але він не відпускав.
— Відпусти мене, Дрейвіне!
— Ні в цьому житті, ні в наступному, Дике Полум’я.
Вона закотила очі, намагаючись приховати те, що її серце забилося безперервним тремтінням від цих слів.
Ти все ще не довіряєш йому
, нагадала вона собі. Незважаючи на все, вона не могла дозволити собі знову піти цим шляхом. Особливо так швидко.
На звивистих вулицях уже кишіли солдати. Одягнені в темну шкіру та сталь, вони розливалися по провулках, вривалися до таверн і відсували ринкові прилавки. Голоси вигукували накази, а деякі з них витягали мечі. Їхня колись щільна формація розпалася на хаос, коли вони штурмували острів.
Навколо них бігли люди. Пірати та розбійники Раймеллу розліталися, мов зграї наляканих птахів, стріляючи з мушкетів у нападників, тоді як налякані куртизанки кричали й тікали.
Серце Езміри билося як скажене.
— Вони прийшли за
мною
, Дрейвіне. Я мушу це зупинити.
Він стояв поруч із нею, так само заціпенілий, а його очі бігали в усіх напрямках, вбираючи все, що бачили.
— Ні.
Я
це зупиню.
Вона різко повернула голову до нього, але він заговорив першим.
— Велсініт
, Езміро. У них він у всіх можливих формах, і я не дозволю тобі навіть наблизитися до нього. Я вже мало не втратив тебе через нього одного разу, і вдруге цього не допущу.
—
Послухай його, Езмі
, — благала Каліпсо.
За всі свої дев’ятсот років вона ніколи не була боязкою жінкою, але знала, що він має рацію. Один неправильний крок — і її можуть убити. Її погляд опустився на зап’ястя, і вона ковтнула слину. Вона досі не знала, що станеться через зв’язок душ.
Якщо вона помре, чи стануть Нейріса та Серіна володарками її душі? І її, і Каліпсо?
— Особисто я воліла б цього не дізнаватися.
Езміра пирхнула, коли Каліпсо продовжувала намагатися висловити свою думку.
— Ага, я це зрозуміла
.
Дрейвін ніжно взяв її за зап’ястя і відвів назад до краю будівлі, крізь яку вони провалилися.
— Залишайся тут. Будь ласка. Я прибув сюди разом із твоєю командою. Я пошлю їх до тебе, і вони відведуть тебе на «Валор». Там буде безпечніше.
Її очі спалахнули.
— Моєю командою?!
Езміра згадала про Джака, Рена та Рівена. Вона вважала, що їх захопили в полон або сталося щось гірше, але Дрейвін привів їх сюди, до Якірної Пристані. Він узяв із собою те, що залишилося від її родини, і шукав її по всьому світу.
— Як? Я думала, вони загинули! — Вона хотіла штовхнути його за те, що він не сказав їй раніше.
Дрейвін усміхнувся.
— Це довга історія. Виявилося, що в нас усіх є одна спільна мета. І це — ти.
Вона стиснула губи, намагаючись приховати посмішку.
— Не хвилюйся, я впевнений, що ми все ще ненавидимо одне одного, — пожартував він. Його очі засяяли, коли вона тихо засміялася.
Тоді по всьому порту пролунали глибокі звуки рогів, наповнюючи її шлунок страхом, коли лунало попередження про засідку.
— Я не дозволю їм спустошити це місце, Дрейвіне.
— Я повернуся за тобою. — Його очі пом’якшали, перш ніж він відвернувся від неї. Його погляд застиг на морі та вітрилах, що заповнювали його від краю до краю. — Просто дай мені все виправити.
І тоді він кинувся бігти і зник у темряві.