Страница 94 из 201
— Серіна змусила мене повірити, що вона — це ти. Коли я подивився на неї, золоте волосся перетворилося на хвилі темно-синього кольору. Бурштинові очі змінилися на яскраво-блакитні. Мені здалося, ніби я тримаю
тебе
в своїх обіймах. — Він на мить замовк. — Це було так, ніби я тримав у руках весь свій світ.
Ці слова були для неї немов куля з велсініту, що пронизала її безсмертне серце.
Езміра знову відчула себе зрадженою, але не ним, і навіть не Серіною, а
самою собою
.
— А потім ти увійшла крізь ті двері, і все розбилося на друзки, — продовжив він. — Транс примусу, твоє серце і моє. Мені здалося, ніби світ розвалився під моїми ногами, і я втратив тебе, ще до того, як ти стала по-справжньому моєю.
Сльози застигли в очах Езміри, її нижня губа тремтіла.
— А коли ти втекла, вона подбала про те, щоб я не зміг донести до тебе правду. Я можу лише уявити, які брехні вона розповідала і як перекручувала все, коли говорила про це. Серіна налаштувала тебе проти мене. Серіна… — Він замовк, стиснувши щелепи. — Серіна використала мене, щоб зламати тебе. Вона сама це сказала, і це був її план з самого початку. Їй потрібно було, щоб я привів тебе туди, де ти їй була потрібна.
Езміра розтулила рота, але слова не виходили.
— І коли я прокинувся в тій печері, я присягнувся кожному клятому богу, який коли-небудь кривдив тебе, що зроблю все, що потрібно, аби повернути тебе. Щоб врятувати тебе від того, що запланувала Серіна, — зізнався він.
— Ти прокинувся в печері? — запитала вона пошепки.
Він кивнув.
— Вона подбала про те, щоб у мене не було часу поговорити з тобою. Я прокинувся в темряві й був змушений пробиватися крізь натовп кричумсів, щоб втекти.
Ті криваві сліди від черевиків
. Езміра згадала, що бачила біля входу в печеру, припустивши, що кров належала її команді. Але вона була
Дрейвіна
.
— Я міг думати лише про те, щоб повернути тебе, — знову почав він. — Але потім мій батько вбив твого. І відтоді я думав… може, у мене буде шанс усе пояснити, перш ніж ти вирвеш мені серце.
Агонія в його голосі була болісно відвертою.
— Але навіть якби ні… я б прийняв смерть від твоїх рук. Світ забрав у тебе так багато, Езміро. Я лише хочу, щоб ти повернула собі хоча б щось.
Вона не могла дивитися на нього. Якщо раніше вона вважала, що її переповнюють емоції, то це навіть не йшло в порівняння з тим, що вона відчувала зараз. Все стало занадто важким. Вона знову спробувала вирватися з його обіймів, притиснувши руки до його грудей, щоб відштовхнутися, але, звісно, він не дав їй цього зробити.
— Ти — причина смерті мого батька, — прошепотіла вона, а її розум гарячково шукав нові причини, щоб ненавидіти його.
— Я знаю, — зізнався він, і вона ледь не задихнулася від ридань. — Як ти дізналася про його смерть?
— Я була там.
Його очі розширилися, а в райдужках затріщало вугілля.
— Після того, як наші тіла були відновлені, — вона вказала на себе, — я попросила Покрову Видінь показати мені мого батька, і саме в той момент ти покинув його з королем, залишивши його серце відкритим для того меча.
— Езміро, мені так шкода. — Його погляд бігав туди-сюди між її очима. — Ти мусиш мені повірити; я не знав, що король планував це зробити. Я думав, він збирався змусити мене катувати Блеквуда, і я відмовився брати в цьому участь.
Вона відчайдушно стримувала сльози, поки він продовжував.
— Але ти права. Я винен у його смерті, — сказав він, його плечі тремтіли, ніби він хотів заплакати. — Я зроблю все, щоб ти мене пробачила, але також зрозумію, якщо ти ніколи цього не зробиш.
— Ти мав убити свого короля, — пробурмотіла вона.
Дрейвін тихо посміхнувся, але в цій посмішці не було тепла.
— Я майже це зробив. Через це він навіть кинув мене на ніч у підземелля. — Він простягнув руку й легенько доторкнувся до її щоки. — Я хотів, щоб це ти його вбила. Це була твоя помста, а не моя.
Езміра оніміла від його зізнання.
Тож чи тому він не втрутився, коли я того дня увірвалася до тронної зали
Лефайріну
?
Потужним рухом він перекинув її під себе, миттєво змінивши їхні позиції завдяки швидкості та силі. Світ закрутився, і, не встигнувши й моргнути, вона опинилася під ним, притиснута до підлоги його руками, що тримали її з обох боків голови.
Езміра різко вдихнула.
— Тож, куди нас привела правда, Дике Полумʼя? — Його голос був тихим і палючим, наче полум’я, що лизало краї її опору.
Куди це нас привело?
Куди вони можуть піти після всього, що вона зробила? Езміра вбила короля Раймеллу. Вона була втікачкою від корони Лефайріну, тримаючи їхню королеву в заручниках у королівстві, про існування якого світ навіть не знав. Дрейвін був братом нового короля Лефайріну.
У них не було майбутнього. І ніколи більше не буде.
За жорстоким збігом обставин їхні душі були приречені лише на повторювані страждання та зраду одне одного.
Езміра дивилася в ті палаючі, як вогонь, карі очі й відчайдушно хотіла кричати, лютувати й зникнути. Але найбільше її здивувало те, що вона хотіла притиснути свої губи до його, поки весь біль, усі ці муки, що стали їхнім життям, не розчиняться.
Натомість вони продовжували дивитися одне на одного в напруженій тиші, а тягар усього, що було між ними, загрожував її задушити.
І раптом тишу розірвав раптовий, моторошний крик, розбиваючи напругу, наче скло. Він був гострим і нерівним від жаху, лунаючи ззовні і доходячи аж до підвалу.
Вони обоє підняли голови й дивилися на провалену стелю, крізь яку вони впали, а дрібні частинки пилу продовжували сипатися на них. Пролунали ще крики, переплітаючись із панічними вигуками та попередженнями.
Боже мій
. Вони обмінялися нажаханими поглядами, перш ніж підвестися на ноги.
Вони видерлися по розвалених сходах, їхні черевики ковзали по розхитаній деревині, поки вони досягали першого поверху, крізь який вони провалилися. Ледь оминаючи дірку, яку створили їхні тіла, Езміра та Дрейвін вибігли у провулок, а потім назад на вулиці.
Світ змінився. Над занедбаними дахами Якірної Пристані нескінченні вітрила затуляли темний горизонт.
Езміра широко розплющила очі й кинулася бігти, щоб краще роздивитися, з чим їм доведеться мати справу.
— Езміро, зачекай! — крикнув Дрейвін, але вона не зупинилася.