Страница 89 из 201
Увесь Раймелл відвернувся від неї, змусивши почуватися самотньою й загнаною в пастку. І він поклявся захищати її від тих, хто називав її чудовиськом, не дозволяючи їй більше ніколи відчути гіркоту самотності. Дрейвін захищатиме її, доки його легені дихатимуть повітрям.
Він увірвався в задній коридор, де тіні густішали, а ліхтарі тьмяно мерехтіли. Бічні двері скрипіли, досі погойдуючись після того, як вона, очевидно, проскочила крізь них. Він кинувся до них і розсунув їх, перш ніж вибігти у провулок.
Його кроки різко зупинилися, руки витягнулися в сторони, щоб втримати рівновагу, поки він оглядав околиці. Провулок був порожній, а Езміри ніде не було видно. Єдиним звуком, окрім свисту нічного вітру, було відкрите вікно зверху, віконниця якого стукала об стіну під поривами вітру.
Дрейвін дивився на півмісяць, важко дихаючи, а кілька крапель дощу капали з карниза.
— Ні, ні, ні.
Чорт
забирай
, — ревів він, виштовхуючи відро на вулицю.
Він, блядь, не міг повірити, що це сталося. Притиснувши долоні до очей, він намагався придумати новий план, заспокоюючи прискорене дихання.
У її очах не було страху, коли їхні погляди зустрілися в тій таверні, але й ненависті теж не було. Він знав ненависть — знав її ненависть і те, як вона виглядає. Те, що було на обличчі Езміри, було просто…
шоком
. Можливо, збентеженням. Ймовірно, вона дивувалася, чому він взагалі опинився в Якірній Пристані. Погляд у її очах був таким самим бурхливим хаосом, який зараз розривав його.
Чи думала вона, що він був там від імені королівської влади?
Гострий свист розрізав повітря, і Дрейвін підвів голову, його очі спалахнули.
Там, над ним, на тлі срібного місяця, Езміра сиділа на краю даху. Одне коліно вона притиснула до грудей, а інша нога звисала з краю. Її волосся дико розвівалося навколо обличчя, і навіть з такої відстані він міг побачити блиск пустощів у її крижаних очах.
Езміра ліниво привіталася з ним.
— Що сталося, котику? — Її голос долинув до нього, глузливий і оксамитовий, з достатньою гостротою, щоб проникнути йому під шкіру. — Я не така легка здобич, як ти думав?
Ось і мо
є
Дик
е
Полумʼя
.
Дрейвін вийшов на середину вулиці й криво посміхнувся їй.
— Просто не думав, що щось може налякати тебе настільки, щоб змусити втекти. Хіба що, може, один-два кречумси.
Вона засміялася — низьким, хрипким сміхом, що зачепив його душу.
— О, Феніксе, — муркотіла вона, оглядаючи свої кігті, що висунулися на показ. — Все ще ображений, що я покинула Лефайрін, не попрощавшись? Або ти тут, щоб заарештувати мене за те, що я забрала гарний трофей твого брата?
Отже, Елоувінн
дійсно
у неї.
— Більше за все мене дратує те, що ти повірила словам чужої людини, замість того щоб дізнатися правду, — він ступив уперед, не відводячи погляду від даху. — А тепер скажи мені, що твоя люба сестричка розповіла про той день? — Він не зміг стримати гарчання в останніх словах.
Її усмішка зникла, коли вона закрутила кинджал між пальцями.
— Нічого, що варто повторювати. Навіщо витрачати час на давню історію? Зрештою, вона повторилася.
— Як це? — кинув він виклик.
Вона звузила очі.
— Айрі не можна було довіряти після того, як він встромив лезо в серце Каліпсо, і тобі теж не можна довіряти після того, що ти зробив з моїм.
Вона підвелася на ноги, і її слова пронизали його груди, наче куля. Він знав, що це було її наміром, і, боги, це влучило в ціль.
— То це воно, Дрейвіне Роу? — продовжила вона. — Ти тепер полюєш на мене, щоб нарешті висловити свою правду? — З її вуст вирвався злісний смішок. — Як мило.
Він зробив крок назустріч їй, у грудях закипала лють.
— Я не полюю на тебе, — зізнався Дрейвін. — Я лише переслідую бурю, яка рознесла моє життя на шматки.
Він міг би присягнутися, що в її погляді спалахнули крихітні іскри блискавки.
Езміра підняла брову.
— Ти завжди був поетичним у своєму гніві.
— А ти завжди була зарозумілою, коли боялася, — посміхнувся Дрейвін.
Вона знову зосередила увагу на ньому.
— Я нічого не боюся.
— Ти щойно втекла від мене, чи не так? — відрізав він, і не пропустив легкого гарчання, що пробігло по її губах. — Я все ще намагаюся з’ясувати, чому. Спускайся, Дике Полумʼя. Тобі нічого боятися мене.
Це зупинило її на півсекунди. Але потім вона знову засміялася, тепер звук був м’якшим, майже ласкавим.
— Продовжуй собі це повторювати. — Вона відступила від краю даху, ще раз ліниво віддала честь і зникла з поля зору.
Дрейвін вилаявся і кинувся за нею. Він вибіг із провулку, ухиляючись від кількох п’яних моряків. Проштовхнувшись повз них, він підвів погляд і побачив Езміру в повітрі, яка стрибала з однієї будівлі на іншу. Вона з легкістю приземлилася на найближчий дах, обернулася на п’яті й пішла назад, знову зустрічаючи його погляд.
— Ти хочеш перегонів, Феніксе? — крикнула вона. — Або мені знову доведеться доводити тобі, що ти не зможеш мене наздогнати, якщо я сама цього не
захочу
.
Дрейвін не зміг стримати посмішки, і тихий сміх прокотився по його тілу.
— Ти знаєш, що я завжди тебе знайду, — сказав він, пробираючись між ящиками та бочками, не відриваючи від неї погляду. — Але я б волів не ганятися за тобою по всьому острову. Краще перекинути тебе через плече й винести звідси власноруч. Навіть якщо ти будеш брикатися й верещати.
— Тобі все ще таке подобається?
Боги
, ця жінка. Він жив заради її дражнинок.
Дрейвін голосно розреготався.
— Продовжуй рухати своїми гарненькими губками, і я покажу тобі, що
саме
мені все ще подобається.
Езміра розсміялася, і цей звук викликав у нього в грудях спалах іскор. Але потім вона стрибнула на сусідній дах.
Чорт забирай.
Дрейвін мчав вулицями, наче одержимий, наздоганяючи її. Над головою її черевики стукали по дахах, а каблуки клацали в такт його пульсу
.
Щоразу, коли він повертав за ріг, вона вже перестрибувала на наступну будівлю, а її темну постать осяювало сріблясте місячне світло.
Хоч це й було весело, Дрейвін не хотів ризикувати, привертаючи до них ще більше уваги. Будь-хто міг спостерігати за ними. Йому потрібно було лише п’ять хвилин. Їй потрібно було лише
п’ять
хвилин, щоб вислухати те, що він мав сказати, а потім він дозволив би їй вирішити, що робити далі.
Твоя команда жива, і вони тут, зі мною.
Мені шкода твого батька.
Серіна