Страница 88 из 201
Глава 42
РОЗДІЛ 31
ДРЕЙВІН
Таверна «Елі Кракена» була галасливою; сигарний дим заповнював повітря, а вологість острова облягала кожну частинку шкіри Дрейвіна. Він шукав її всю ніч. Питання за питанням, зачіпка за зачіпкою. Все це вело лише до глухого кута. Їхні екіпажі розбіглися по порту Якірної Пристані, шукаючи будь-які сліди того, хто бачив або чув про Езміру, але з моменту прибуття в порт ніхто нічого не знайшов.
Її ніхто не бачив, і не було жодних слідів того, куди вона могла піти.
Вага чергової невдачі тяжіла на плечах Дрейвіна, а той різкий біль у грудях починав здаватися порожнішим за все на світі. Здаватися не було варіантом, але він був готовий піти. Його кухоль був майже порожній, а терпіння — ще більше. Востаннє він був у цій таверні тієї ночі, коли зустрів Езміру. Тієї ночі, коли вона вибрала його з натовпу злочинців, і тієї ночі, коли
все
змінилося.
Він підвівся зі свого столу в центрі таверни, і коли повернувся, щоб піти до дверей, його погляд привернув відблиск у світлі свічки. Він обернувся назад, щоб подивитися на те сяйво, і його очі спалахнули, коли вони зупинилися на самотній постаті на іншому боці приміщення, затиснутій у найдальшому кутку.
Волосся кольору півночі хвилями спадало їй до талії, а крижаний колір її очей пронизував тіні каптура. В одній руці вона тримала срібний кухоль, нервово покручуючи його, і саме він був джерелом того розсіяного світла. Але якщо простежити по цій руці вгору, вздовж шкіри її зап’ястя, то там були…
руни
.
Дрейвін затамував подих, коли холодна хвиля пробігла по його спині.
Ні
. Цього не могло бути.
Він кліпнув очима, намагаючись збагнути, що бачить. Це не могло бути правдою…
вона
не могла бути справжньою. Можливо, він втрачав розум і мав галюцинації, уявляючи її там, де вона чекала на нього за тим самим столом, за яким вони колись сиділи.
І все ж, скільки б разів він не кліпав очима, Езміра залишалася. Вона виглядала саме так, як він її пам’ятав, і не розмивалася, не змінювалася. Не зникала, перетворюючись на жорстокий міраж, якого він уже майже очікував.
Езміра була
тут
. В Якірній Пристані, сиділа в кутку зовсім сама.
Він не був упевнений, чи зробив хоч один вдих, відколи побачив її. Від цього видовища його груди трохи розривалися. Було щось у її нерухомості, через що вона здавалася старшою. Не обличчям, а душею, ніби її вогонь повністю згас.
Дрейвін випрямився, його пульс забився. І тоді він рушив, навіть не усвідомивши цього. Його перші кроки були повільними й обережними, а подих став поверхневим.
Але потім Езміра підвела погляд, і її очі миттєво знайшли його, ніби вона відчула його присутність.
Їхні погляди зустрілися через всю таверну, і світ раптово зупинився. Було так, ніби підлога випала з-під його ніг. На одну нескінченну секунду галас таверни стих до віддаленого гудіння. Все навколо повністю розчинилося, і єдине, що існувало для нього, — це вона.
Ноги Дрейвіна знову приклеїлися до місця, де він стояв, а тепло спогадів палило йому в грудях. Спогади про її сміх, про вогонь в її очах, коли вона боролася або була непокірною, і про те, як вона дивилася на нього, перш ніж все пішло до біса.
Але потім Езміра швидко встала й покинула свій стіл, прориваючись крізь галасливий натовп.
— Трясця, — пробурмотів Дрейвін. Він мав би знати, що вона ускладнить йому життя.
І це було однією з його улюблених рис у ній.
Вона пробиралася крізь переповнену кімнату, лавіруючи між оточуючими чоловіками й маскуючись серед них. Таверна поглинула її за лічені секунди.
— Ні...
—
Дрейвін кинувся за нею, продираючись між піратами, купцями та п’яницями. — Зачекай! — крикнув він, простягаючи руку до неї, ніби вона була поруч.
Він проривався крізь натовп, штовхаючи людей плечима, коли мчав уперед, а відвідувачі кричали.
— ЕЗМІРО! — ревів він, але його голос заглушав хаос.
Сміх, лайка та крики заповнили таверну, наче туман. І разом із ним до Дрейвіна підкралася паніка. Страх, що він уже втратив її знову.
П’яниця став перед ним, але Дрейвін швидко відштовхнув його вбік, і піднос із напоями вилетів з рук барменки. Скло розбилося, розсипавшись по підлозі, коли хтось схопив його за камзол.
— Стережися, виродку!
Дрейвін обернувся до того, хто тримав його. Рука чоловіка вже була відведена назад, а долоня стиснулася в кулак, готуючись влучити Дрейвіну в обличчя.
Проклятий Айра.
У нього не було на це часу.
Але чоловік встиг вдарити, перш ніж він зміг зреагувати, і його кулак з тріском влучив у щелепу Дрейвіна, відкинувши його голову вбік. Біль розлився по його обличчю, розпалюючи кожну іскру гніву, яку він відчував останні кілька тижнів.
Дрейвін стиснув щелепи і, гаркнувши, схопив чоловіка за сорочку та штовхнув його спиною об барну стійку. Він став над чоловіком, важко дихаючи, і крикнув:
— Забирайся з мого шляху,
бляха
.
Пірат знову замахнувся, але Дрейвін ухилився, влучивши кулаком у ребра чоловіка, а потім іншим — у щоку. Серед галасу криків і глузувань — суміші кровожерливих вимог бійки та панічних криків страху — натовп відступив від місця події.
Дрейвін почувався як тварина в клітці, й іскри були готові вирватися з його пальців, коли п’яний ідіот знову кинувся на нього. Він відступив убік, схопив чоловіка за комір і штовхнув його на сусідній стіл. Дерево розкололося під вагою, напої розлетілися в повітрі, а стільці перекинулися на підлогу.
Серце Дрейвіна гриміло. Не лише від бійки, а й від надії, а може, навіть від страху. У нього не було плану; він не мав ані найменшого уявлення, що скаже, якщо наздожене Езміру. Він знав лише, що мусить дістатися до неї, і це може бути його єдиним шансом.
Він помітив край її плаща, що майорів у глибині таверни, а її довге темне волосся розвівалося за нею, коли вона прослизнула повз важку завісу в глибині приміщення.
Він кинувся вперед, плечем врізавшись у стіну, коли оббігав кут, за яким вона сховалася.
Зникла.
Дрейвін не розумів, чому вона взагалі втікала, але все одно побіг за нею. Він
завжди
гнався за своїм Диким Полумʼям. Він би пішов за своєю богинею до кінців їхнього світу і далі, якщо б це було потрібно.