Страница 87 из 201
Перша, яка привернула увагу Езміри, здавалася ельфійкою: її каштанове волосся було заправлене за загострене вухо, а зелені очі яскраво сяяли у світлі таверни. Перед нею в стільницю, зотлілу від часу, був встромлений кинджал. Його руків’я вінчала різьблена голова білого вовка, а з гарди здіймалися крила.
Поруч з нею була інша жінка, її золотисто-русяве волосся було заплетене над плечовою бронею. Ця здавалася смертною, хоча її вираз обличчя був настільки гострим, що здавалося, ніби він може пролити кров.
— Раз, два, три,
старт
! — вигукнула ельфійка зі сміхом, розливши частину свого напою на чорну шкіряну одежу.
Обидві жінки почали випивати свої напої.
Чи брали вони участь у якомусь питному конкурсі? Езміра навіть подумала підійти й провчити їх, але вона й гадки не мала, як узагалі підступитися до такої компанії подруг.
Головним чином тому, що у мене самої їх немає.
Це усвідомлення стиснуло їй горло. Цицьки богині, як же вона сумувала за Джаком.
Срібноволоса жінка вийшла з тіні, ніби тримаючи її між долонями, а потім послала кілька темних пасом у двох подруг, що змагалися між собою. Її золотаво-фіалкові очі блищали пустощами, коли тіні вибили кухлі з їхніх рук.
Чашки впали на підлогу з гучним
брязкотом
.
Езміра відкинула голову назад. Вона щойно керувала тінями? Мабуть, це була гра світла.
— Велі, це шахрайство! — скрикнула золотоволоса лицарка, витираючи ром із губ. Показавши винуватиці середній палець, вона підморгнула.
Ельфійка зіскочила зі стільця і кинулася до неї.
— Відьма! — закричала вона, витягуючи це слово, а всі інші вибухнули черговим приступом сміху.
Срібноволоса жінка — Велі — посміхнулася їм обом, але нічого не сказала.
Езміра навіть не помітила, що її власні губи розтягнулися в посмішці, і вона сміялася разом з ними над їхньою грою. Ось так це — мати подруг?
Остання сиділа на стільці, а її вогняно-руде волосся у світлі свічок нагадувало язики полум’я.
— Коли моя черга? — вигукнула вона, хихикаючи, звучачи трохи напідпитку.
Та, що звали Велі, озирнулася через плече, перевіряючи, чи ніхто не дивиться, перш ніж наслати тіні на свою подругу, збивши її зі стільця з криком. Але потім вона підійшла і простягнула руку, щоб допомогти їй підвестися.
— Цього разу ми не дамо тобі виграти, Ейвері.
— Чорт забирай! — Рудоволоса видихнула, і її волосся затріпотіло, коли вона простягнула руку й потягнула Велі на підлогу разом із собою. — Якщо боїшся програти, просто скажи це.
Знову пролунали ті смішки, але цього разу від усіх чотирьох.
Езміра не знала чому, але раптом відчула величезну повагу до цих жінок. Вони всі були різні. І все ж… вони
пасували
одна до одної. Можливо, вони й не належали цьому світу, але були створені одна для одної.
Здавалося, кожна з них знаходила в іншій свій справжній дім.
І саме тоді Езміра усвідомила, що, можливо, це відчуття дому, яке вона прийшла сюди шукати, було тим, чого вона ніколи не знайде. Можливо, дім — це взагалі не місце. Можливо, дім — це просто люди, яких ти любиш і заради яких готова на все.
У грудях пролунав біль, і тоді вона помітила, що зеленоока ельфійка дивиться на неї. Вона інстинктивно застигла, коли жінка наблизилася до неї.
— Привіт! — привіталася вона, заправляючи волосся за гостре вухо. — Хочеш приєднатися до нас? Вибач за галас. Ми просто дуріли, — закінчила вона зі сміхом, озирнувшись через плече на інших.
Уся група жінок дивилася на них, зацікавлено нахиливши голови.
— О, ні, все гаразд. Але дякую, — сказала Езміра. — Я не хотіла б заважати.
Жінка розсміялася.
— О, будь ласка. Мені здається, це
ми
заважаємо.
— Звідки ви? — запитала Езміра.
Її губи вигнулися в усмішці, коли вона впилася зубами в нижню губу.
— Не…
звідси
.
Езміра посміхнулася.
— Я так і думала. Тож, з іншого світу?
Та ледь помітно кивнула.
— Можна й так сказати.
— Що ж, ласкаво просимо до Раймеллу… — протягнула Езміра. — Вибач, я навіть не знаю твого імені.
— Лія, — сказала вона з п’яним смішком. — Мене звати Лія.
Езміра посміхнулася.
— Привіт, Лія, мене звати Езмі.
— Езмі, — повторила вона. — Це дуже гарне ім’я. Ну що ж, Езмі, пропозиція залишається в силі. Ми будемо розважатися всю ніч. — Вона розвела руки в сторони, нахилила голову й зробила крок назад. — Ти можеш приєднатися. Зрештою, тільки мої друзі називають мене Лією.
Вона підморгнула.
Езміра розсміялася.
— Що ж, цікаво, що тільки мої друзі називають мене Езмі.
Лія кивнула їй підборіддям.
— Я знала, що ти мені сподобаєшся. До зустрічі, Езмі. — А потім вона повернулася до їхнього столу, і всі жінки знову почали радіти й сміятися, розпочинаючи черговий раунд гри.
Було щось таке невимушене в тому, як вони схилялися одна до одної, як їхні погляди перебігали між ними посеред сміху і як жарти лилися з їхніх вуст, наче вино, яке вони пили роками.
Вони були сім’єю, яку створили, а не в якій народилися. І Езміра сподівалася, що вони усвідомлюють, що мають.
Її команда була відважною та відданою, але насамперед це були її друзі. І вона навіть не усвідомлювала цього, аж поки не стало надто пізно. Вони разом пили, разом билися, і навіть разом загинули б, якби довелося. Хіба не в цьому полягала дружба? Або навіть
сім’я
?
Боги
, вона була такою дурною.
Вона майже зважилася прийняти пропозицію Лії, і її нога інстинктивно зробила крок уперед. Але тоді щось у ній застигло, і вона замість цього відвернулася. Все, до чого вона торкалася або про що дбала останнім часом, зникало безслідно, і вона не хотіла ризикувати, щоб те саме сталося з цією групою жінок.
Езміра знайшла затінений столик у протилежному кінці таверни й сіла сама, уявляючи, яким було б її життя, якби вона ніколи не вирушила до Мейрінісу.