Страница 86 из 201
Глава 41
РОЗДІЛ 30
ЕЗМІРА
Після кількох днів, проведених у глибинах моря, Якірна Пристань здавалася Езмірі меншою, ніж вона пам’ятала.
Можливо, змінився не острів, а вона сама. Колись приємний хаос піратського притулку тепер здавався тісним. Провулки — вужчими, сморід — сильнішим, а п’яний регіт — нестерпним. Це вже було не те місце, яке вона пам’ятала, дике й сповнене життя.
А може, це просто Езміра вже не була тією самою жінкою.
Вона натягнула каптур нижче, грубе полотно дряпало їй чоло, коли вона пробиралася крізь штовхаючий натовп. Щойно ступивши на острів, вона повернула собі звичну смертну подобу, і ця маленька дещиця знайомого приносила дивний спокій.
У неї врізався чоловік — пірат із гнилими зубами та кров’ю на комірі — і пробурмотів напівгарчанням лайку, а потім похитнувся й пішов далі.
Її тіло застигло, і вона ледь не роздерла йому горло. Її пальці сіпалися біля боків, прагнучи змінитися, зробити щось, але вона стримала їх.
— Ти — неприємність, міс Езмі
, — слова Дрейвіна з тієї ночі на його кораблі промайнули в її пам’яті.
Правда була в тому, що… неприємності завжди витали навколо неї, наче друга шкіра. Колись це було єдине, що змушувало її
відчувати
. А вона вже кілька тижнів була байдужою. Вона відчайдушно прагнула відчути хоч щось. Приплив адреналіну, бажання посміятися,
оргазм
, хай йому грець.
Ні, насправді. Тільки не останнє. Езміра ніколи більше не хотіла, щоб хтось торкався її тіла. Від однієї думки про це її нудило.
Йдучи вузьким провулком, вона навмисно перекинула бочку торговця, просто щоб знову почути прокльони, які сипалися їй услід, як у старі часи, коли вона часто бувала на острові. У ті часи команда завжди її захищала, незалежно від того, які неприємності вона їм завдавала. Вона навіть ледь не вступила в бійку з чоловіком, який був удвічі більший за неї, лише за те, що він неправильно на неї подивився. Вона навіть не планувала використовувати магію, просто хотіла відчути, як хрустять кістки під її кулаком.
Але й це не принесло полегшення.
Зрештою Езміра дійшла до сходів своєї улюбленої старої таверни, що провисала між двома будівлями. Вивіска над нею «Елі Кракена» скрипіла на вітрі, а на дереві було викарбувано знайомий малюнок: масивні щупальця, що обплутували корабель, тягнучи його в глибини.
Лише тоді на її губах з’явилася ледь помітна посмішка, після чого вона повільно видихнула й відчинила двері.
Таверна була справжнім храмом хаосу, витесаним із дерева та каменю з затонулих кораблів. Низькі стелі нависали над головою, а під ними висіли ліхтарі, зроблені зі старих пляшок і уламків морського скла, що мерехтіли зеленими й блакитними відблисками крізь клуби диму.
Там смерділо потом, порохом і дешевим алкоголем. Усе довкола носило сліди часу: столи були посічені клинками, табурети понівечені підборами чобіт, а сама стійка бару була вкрита слідами від вогню й вирізьбленими іменами.
В одному затіненому кутку хтось грав на скрипці, але мелодія тонула серед криків, сміху та періодичних гучних ударів кулаків по обличчях.
Езміра довго стояла у дверях, а вигляд і запах цього всього витягували на поверхню старі спогади.
Її охопило дивне відчуття ностальгії. У неї було так багато спогадів тут. Саме тут вона вперше вступила в бійку, яка не відбувалася на борту її корабля. Сотні років тому вона вкрала свій перший поцілунок у п’яного моряка, а потім ще один — у барменки.
Саме тут я зустріла Дрейвіна.
Остання думка змусила її стиснути зуби, і вона різко, болісно вдихнула.
Але тепер це місце здавалося їй, наче вона приміряє старий плащ, який вже не підходить, затісний в плечах і неправильний по швах. Незважаючи на це відчуття, вона зайшла далі всередину. Кілька голів обернулися, здаючись настороженими та допитливими. Можливо, в очах одного чи двох навіть промайнула іскра впізнання.
Езміра не мала плану, що робити, коли дістанеться до порту. Вона сподівалася, що щось клацне в її голові, щойно вона ступить на берег. Розчарування проникло їй у кістки, коли вона почала усвідомлювати, що все ще почувається такою самою розгубленою.
Вона вмостилася на табуретку біля бару, ігноруючи чоловіка поруч, який голосно розповідав історію про те, як відбивався від сирен за допомогою виделки. Езміра посміхнулася, розуміючи, що це, ймовірно, правда, оскільки Мейрініс прокинувся.
Але барменка, жінка зі шрамами на горлі та одним золотим зубом, підняла брову.
— Сирени вимерли сотні років тому, дурний ти йолопе.
— Вони повернулися! Пливуть з півдня, — стверджував він.
Погляд Езміри ковзнув на нього. І коли чоловік озирнувся, її очі вже перетворилися на зміїні зіниці, а ікла видовжилися в маленькі гострі зуби. При цьому посмішка так і не зникла з її губ.
Чоловік задихнувся від жаху й так різко відсахнувся, що перекинувся разом із табуретом і гепнувся на підлогу.
Барменка приклала пальці до губ і голосно свиснула, чим привернула увагу чоловіків, що стояли поруч.
— Виведіть його звідси, — наказала вона, і кілька з них схопили чоловіка та потягли його геть.
Езміра дивилася, як його тіло ковзає по брудній, залитій елем підлозі, а його очі, з відкритим ротом, не відривалися від неї.
—
Це було весело
, — сказала Каліпсо з реготом.
— Е-е… Що вам подати, міс? — голос барменки повернув Езміру до реальності.
— Ром, — відповіла Езміра. Жінка кивнула і потягнулася за пляшкою.
Барменка без слів підсунула кухоль з ромом через стійку. Рідина хлюпала всередині, коли Езміра відвернулася від бару і почала пробиратися крізь натовп, оглядаючи задимлену імлу та мерехтливе світло свічок.
І раптом її увагу привернув звук, не схожий на ті, до яких вона звикла.
У задньому кутку таверни, наполовину приховані за пошарпаним вітрилом, яке слугувало завісою, сиділа група жінок. Четверо з них сиділи навколо широкого круглого столу, заваленого кухлями, монетами та розкиданими кубиками.
Вони
сміялися
. Це був найгучніший, найбезсоромніший, найвідкритіший сміх, який вона коли-небудь чула від групи, що не складалася з п’яних, галасливих чоловіків.
Езміра сповільнила кроки, дивлячись на них, притягнута звуком, що розливався над хаосом, наче музична симфонія.
Ці жінки… вони були такі різні, кожна з них — наче окремий світ.