Страница 82 из 201
— А тепер це має передати вашій королеві, що мені не потрібен клятий повідець, — тихо сказала вона. — І я не дозволю посадити себе в клітку.
Її губи скривилися від огиди, коли чоловік зробив останній подих під нею. Потім вона повернулася і подивилася назад, у бік берега.
Холодна вода омила її щиколотки, і вона різко вдихнула, коли хаос у її голові знову почав кричати. Все, про що вона дізналася і що побачила за останні кілька годин, загрожувало задушити її.
— Езмір
о
, ми мусимо йти, —
наполягала Каліпсо.
— Доки Нейріса не дізналася про те, що ми знаємо.
Ми зможемо скласти план, коли будемо в безпеці, а цього не буде, якщо ми залишимося в Мейрінісі.
— Я знаю, — прошепотіла вона вголос.
Піднявши обличчя до неба, вона вдивлялася в зірки. Сузір’я, за якими вона колись прокладала шлях, мерехтіли над нею, але її погляд привернула одна зірка, що сяяла яскравіше за решту.
Вона майже зухвало стояла сама, всередині вигину молодого місяця.
Езміра моргнула, трохи нахиливши голову набік.
— Батьку? — прошепотіла вона, а вітер розвівав її волосся навколо обличчя. Вона обійняла себе за талію, глибоко вдихнувши.
Зірка
підморгнула
, її яскравість на мить згасла, а потім знову засяяла.
Езміра розтулила губи, сприйнявши це як відповідь.
— Що зі мною відбувається? — Її голос затремтів, коли слова вирвалися з її вуст.
Вона впала на коліна в пісок, а маленькі хвилі, що плескалися об берег, огортали її. Саме тоді вона усвідомила, що сіль, яку вона відчувала на губах, більше не походила лише від морського повітря, бо сльози текли їй по щоках.
Езміра облизнула губи, і з її грудей вирвалося тихе ридання, коли вона знову підняла погляд на зірки.
— Я навіть більше не знаю, хто я. Майже тисячу років я мріяла дізнатися щось про себе. Звідки походжу. А тепер, коли я знаю… Я б зробила що завгодно —
віддала б усе
— щоб повернути це назад. Відкриття того, хто я, коштувало мені всього. Воно коштувало мені
тебе
.
Вона ковтнула слину, намагаючись вгамувати прискорене дихання.
— Усе життя я боялася, що я — монстр. Але ця
темрява
всередині мене… Це була навіть не я, і не моя сирена… Це була Каліпсо.
— Е
з
мі…
Вона проігнорувала богиню і біль у її голосі.
— А що, якщо я лише шкіра, яку вона носить? — Езміра зробила кілька важких вдихів, а потім закричала до неба: — Хто, блядь, я була б без неї?!
У мене навіть не було жодного шансу, чорт забирай. Це життя ніколи не було моїм.
— Мені потрібен знак, що Езміра Блеквуд не втрачена. Якщо я не можу бути тією, ким була… просто покажи мені, як стати чимось хорошим. Чимось, що не є цим, — вона з огидою виплюнула останнє слово, вказуючи на себе. — Будь ласка, просто покажи мені, куди мені йти.
Подув вітру розвіяв її волосся, а навколишня хвиля відступила. Її охопило відчуття неспокою, і вона інстинктивно випрямила спину. Вона щось відчула. Це не була ані магія, ані звичний шум моря, а скоріше відчуття, що за нею спостерігають.
І тоді щось заблищало вдалині, на морі.
Вона підвелася на ноги й зробила крок уперед, а хвилі тепер огортали її литки. Далі за мілиною, де місячне світло перетворювало море на відполірований обсидіан, вода заворушилася.
Езміра затамувала подих, коли щось виринуло з води. Її очі змінилися, а новий зір зосередився на русі. Посеред темної водної гладі здіймалася величезна рогата голова, вкрита лускою. Яскраві сріблясті очі сяяли на тлі темно-синіх лусок і нічної темряви. Вони зустрілися з її поглядом. Немиготливі. Давні.
Вона ніколи не зможе забути ці очі, навіть якщо спробує. Востаннє, коли вона їх бачила, вона шукала Мейрініс. Морський змій, з яким вона билася в тій клятій безодні, дивився на неї з іншого боку гавані.
Звір піднявся з глибин, наче втілений міф, і ледь не затягнув її у водяну могилу. Волоски на потилиці вставали дибки. Кожна розсудлива думка, що спадала їй в голову того дня, кричала їй тікати, залишати воду.
І ось це знову повторилося. Тільки вона не кидалася в атаку і не оголювала зуби. Морський змій просто чекав, спостерігаючи за нею. І вона не відчувала жодного бажання тікати.
Вона нахилила голову набік і знову підняла погляд на ту єдину зірку в півмісяці. Її очі звузилися.
— Блеквуде, якщо це якийсь хворий жарт, який ти витягуєш із могили, я не вражена.
Але щойно ці слова злетіли з її вуст, щось глибоко всередині Езміри змінилося. Воно стиснулося, наче якір, що зачепився за щось під хвилями. Це було те саме відчуття, яке вона мала в той момент, коли вперше ступила на вхід до печери Мейрінісу, наче пульс кликав її.
Тільки цього разу ритмом був змій.
Подих Езміри затремтів, і, не встигнувши збагнути, що відбувається, вона рушила з місця. Це було так само, як тоді, коли вона була в печері, і її долоня простягалася до вкритої рунами арки, що відкривала шлях до затонулого королівства.
Це
Каліпсо
простягала руку.
Холодна вода закружляла навколо її колін, а потім — стегон. Море піднімалося, а може, це вона тонула. У будь-якому разі вона не зупинялася. Татуювання на її руках почали вібрувати, під шкірою відчувався пекучий, крижаний біль, що пульсував у такт припливу.
— Я знаю тебе, чи не так? — тихо запитала вона, і море майже проковтнуло ці слова.
Змій злегка схилив голову на знак згоди.
І тоді вона відчула це — шепіт. Не у вухах, а в крові. Це було відчуття володіння, коли вона зустрілася поглядом із звіром.
Левайя
, здавалося, говорило воно. Це слово лунало в її голові знову і знову.
Вона затамувала подих.
Чи це було ім’я звіра? І… чи він
говорив
до неї? Ні. Принаймні, не так, як це робила Каліпсо. Це не була мова; скоріше, відчуття. Навіть спогад. Або, можливо, вона просто знала це у глибині душі.
Вода доходила їй уже до пояса, коли Езміра зробила ще один крок. Місячне світло розсипалося по лусці змія, роблячи його менш монструозним — менш страшним. Можливо, це був вартовий.
Або…
якір
. Якір, що прив'язував її до давнього життя, про яке вона нічого не пам'ятала.
Її охопило раптове усвідомлення, і вона поглянула вниз.
Червоні руни, потерті чорні бриджі та стара сорочка, пошарпана морем, — ось і все, що було на ній. Чорне волосся розвівав вітер.
Можливо, звір впізнав у ній щось. А може, вона впізнала
когось
.