Страница 79 из 201
Я віддаю свою силу. Я віддаю свою плоть. Тим, хто питиме кров моєї крові. Якщо Каліпсо ослабне, нехай підніметься Нейріса
.
Серце Езміри підскочило до горла, і вона похитнулася назад, задихаючись, коли той уривчастий спогад склався в ціле. Були миготіння місячного світла, кіготь, що розрізав плоть, коли хлинула кров, і теплі бурштинові очі, перш ніж їхні зіниці перетворилися на зміїні щілини.
— Чортові боги, — прошепотіла Езміра в шоці.
Каліпсо борсалася всередині неї, коли вони обидві усвідомили, що зробили Серіна й Нейріса і що Богиня Поверхні планувала протягом століть.
Серіна з’єднала їхні душі й тіла, щоб якось поглинути магію Каліпсо. Її сестра
примусила
її.
Езміра мала рацію. Вона знала, що того дня щось було не так, і Серіна неодноразово брехала їй в обличчя. Ніколи не було потреби її рятувати. Серіна та Нейріса відібрали у неї право вибору. Вони позбавили її життя, назавжди зв’язавши обидві пари близнючок.
Езміру пронизав поштовх, і її зір почав затуманюватися та розмиватися, коли спогад, у який вона занурилася, почав стрімко зникати. Вона затамувала подих, коли її світ різко перевернувся. Усе розтягнулося, а потім знову розлетілося на уламки кольорів і звуків.
Вона вчепилася нігтями в скроню, ніби намагаючись повернути видіння, впиваючись в шкіру голови.
— Ні, ні, ні! — закричала вона. — Я мушу побачити решту!
Але світ перед нею розірвався на шматки. Пролунав дикий завив вітру, гримнув бездощовий грім, а тоді вона почала падати.
Крізь зірки, простір і час, крізь ніщо і все. Агонія в її свідомості була схожа на те, ніби її тягнули крізь вушко голки, а її тіло розпадалося і знову формувалося у проміжку між вдихами. Спалахувало світло, хвилями накочувала темрява, і з її горла вирвався крик, але порожнеча його поглинула.
А потім коліна Езміри врізалися в м'який пісок, розкидаючи його в усі боки.
Прохолодне повітря пахло сіллю та мохом. Вона задихалася, її груди підіймалися й опускалися, а очі бігали навколо. Вона була в бухті, наполовину зануреній у тінь місяця, з високими скелястими стінами по обидва боки. Небо над нею було темним, як опівночі, зірки яскраво мерехтіли навіть за завісою хмар.
Хвилі лагідно плескалися об берег, але там, далеко попереду, біля самого краю води, стояв Сайріс Блеквуд
.
Езміра завмерла, коли її погляд зупинився на батькові.
Він стояв обличчям до моря, закутаний у темний плащ, а вітер розвівав його чорне волосся. Навіть з такої відстані вона бачила напругу в його поставі. Його руки нервово стискалися й розтискалися, м'яли пергамент, який, як вона припускала, був мапою.
За кілька метрів від нього на берег витягли невелику шлюпку. «Нічного Привида» ніде не було видно, а його екіпаж був відсутній.
Батько тут сам. Але чому?
Було дивно бачити його живим. Бачити, як він дихає, вдихає морське повітря, як звичайна людина. Це, мабуть, було до того, як затонув Мейрініс — до того, як його прокляли провести вічність у морі. Це було те, про що вона просила Покрову Видінь показати їй… але чому це не показали спочатку?
Вона повільно прокралася вперед, інстинктивно тримаючись у тіні скелястого виступу, хоча й знала, що він її не бачить.
Езміра причаїлася за купою каменів, дивлячись на нього великими, скляними очима. Серце болісно стукало в грудях. Не лише від шоку, що вона знову побачила його живим, а й від виразу його обличчя.
Це був не лише страх.
Це… це було схоже на
почуття провини
.
— Твій батько був причиною того, що наше королівство занурилося в глибини
.
—
Слова Серіни, сказані, коли вона прибула до Мейрінісу, лунали в її вухах.
Сайріс збирався зробити щось непростиме; вона відчувала це всім своїм єством.
Повіяло вітерцем, наче тихий, мелодійний свист.
Її батько завмер. Його спина випросталася, мов у солдата, який очікує вироку. Вітер змінився. Повітря в бухті наповнилося могутньою силою, що тиснула на шкіру й потріскувала, мов блискавки в її жилах.
З нерівних тіней між скелястими кручами з землі піднімалися звивисті пасма темного туману та мерехтливого тепла.
І тоді повітря розірвалося. Це сталося раптово й жорстоко, ніби сам світ розрізали невидимі пазурі.
З-поміж хльостких тіней вирвалося сліпуче світло, і вона інстинктивно відсахнулася. Кожен сантиметр її шкіри поколював, коли сила виривалася назовні, тріскотіла в повітрі, а земля тремтіла під її босими ногами.
І тоді з темного туману виступили три постаті.
Езміра миттєво впізнала Айру за його масивною статурою, а під його насичено-коричневою шкірою пульсувало ледь помітне багряне світло, наче живий вогонь. Полум’я лизало кінчики його пальців, коли він ішов, а його обличчя було сповнене гніву.
Одразу позаду нього з'явився Вілейм, Бог Землі й Зростання. Його волосся нагадувало дику гриву рудого кольору, навіть попри те, що було заплетене лозами. Останньою вийшла Вайден, Богиня Ілюзій. Її чорне, мов воронове крило, волосся переливалося сріблом і золотом, а місячне світло осяювало бліду шкіру.
У Езміри пересохло в роті, коли вона побачила їх усіх разом. Востаннє, коли це сталося, вона стала свідком власного вбивства з їхніх рук.
Сайріс повільно крокував уперед, його черевики хрустіли на гравії та вологому піску, коли він наближався до них. Його руки тремтіли вздовж тіла, а її пульс бився все сильніше з кожним кроком, який він робив у бік богів.
Вони нічого не говорили, коли він наближався, лише дивилися на нього з ледь помітним виразом огиди.
Коли він зупинився перед ними, Айра почав повільно обходити її батька. Над його чолом спалахнула корона полум’я, ніби кидаючи виклик Сайрісу втекти.
— Схоже, ти більше не відданий Лефайріну, Сайрісе Блеквуд, — посміхнувся Айра, коли він знову зайняв своє місце між Вілеймом та Вайден.
Очі Езміри спалахнули від цього звинувачення, і, не встигнувши збагнути, що відбувається, вона кинулася до них, зупинившись лише за кілька кроків.
— І що ти маєш на увазі під цим? — кинув виклик Сайріс.
— Досить твоїх дріб'язкових насмішок, Айро, — прошипіла Вайден, виходячи вперед. — Ми знаємо, що твоя відданість належить Мейрінісу та його королівській родині. А отже, можемо припустити, що й їхнім богиням.
— Ну, я ж живу в морі, — Сайріс провів по бороді рукою й знизав плечима. — Це неважко було вгадати.
— Ти здатний зібрати разом родину Айресс? — додав Вілейм.
Її батько напружився.
— Я не розумію, про що ви.