Страница 74 из 201
Езміра стояла на носі корабля, все ще маючи вигляд Каліпсо. Що більше вона звикала до своєї нової сили, то сильніше починала відчувати себе тією самотньою маленькою сиреною, якою колись була. Вона не відчувала, що Каліпсо заволоділа нею, але й не здавалося, що чудовисько, яке все життя обвивалося навколо її хребта, залишилося лише ним. Вона застрягла десь посередині, у дивному проміжному стані, більше не розуміючи ні власного тіла, ні власного розуму.
А тепер у неї була богиня, яка втручалася в кожну її думку.
— Чим швидше ти нас приймеш, тим легше стане. Ми могли б стати чимось набагато більшим, якби поступилися одна одній, —
сказала Каліпсо, але вона проігнорувала її.
Бо правда була в тому, що вона втомилася. Езміра мала достатньо постійного болю в грудях, який, здавалося, ніщо не могло вгамувати. Але найбільше вона втомилася від того, що була так клято самотня.
Езміра віддала б усе — скасувала б усе, якби тільки могла провести ще один день зі своєю командою. У ній не було ані краплі бажання стати чимось більшим, і саме тому вона відштовхувала Каліпсо, як тільки могла. Їй не потрібна була ще одна річ, яка відокремлювала б її від решти світу.
Вона була загублена. Настільки безпорадна й загублена у власних думках, що не знала, як звідти вибратися. Езміра занурювалася все глибше у свою спіраль і не знала, як це зупинити.
Що я взагалі роблю?
Її пальці стиснулися на поручні. Вона відмовилася вимовити ці слова вголос, бо якщо б це зробила, могла б зламатися. І цього разу вона знала, що нікого не буде поруч, щоб підхопити її, якщо вона паде.
Ні Сайріса.
Ні Джака.
Навіть клятого Дрейвіна Роу.
Езміра думала, що помста буде схожа на вогонь, на справедливість, що реве в її жилах у палаючій бурі. Натомість вона тяжіла на її плечах, залишаючи її якось порожнішою, ніж раніше.
Вона поглянула вниз, у воду, і завмерла.
Жінка, яка дивилася на неї, не була нею. Її крижані очі були блідими й надто холодними. Її шкіра була позбавлена будь-якого тепла, незважаючи на те, що вона провела кілька життів у морі. Її обличчя було надто спокійним, щоб бути чимось іншим, окрім маски. Віддзеркалення Езміри не було схожим на неї, ані на богиню.
Воно нагадувало лише безжиттєву оболонку того, ким вона колись була.
Вона поглянула на берег і побачила, що Азеріан чекає на неї. На ньому був золотий нагрудник, а одна рука невимушено лежала на древку списа. Його обличчя, як завжди, нагадувало висічений із каменю моноліт, пильний і незворушний.
Чорт.
Вона не продумала, як краще пояснити йому і Серіні, коли вони зрозуміють, що вона не виконала їхні накази й пішла.
Він коротко кивнув, коли вона підійшла до причалу.
— Ласкаво просимо до Мейрінісу, Каліпсо, — привітався Азеріан. — Вибачте, що ми не очікували, що ви підете так скоро після травм.
Першою реакцією Езміри було виправити його. Хоча Серіна стверджувала, що хоче, щоб мешканці Мейрінісу зверталися до неї як до Нейріси, Езміра не поділяла цієї думки. Саме цього вона й боялася, відколи дізналася правду про те, ким вони є. Вона не хотіла, щоб її знали як когось, ким вона не була. Вона не хотіла втратити себе, але з кожною миттю, що минала, вона відчувала, як цей страх оживає.
Тож замість цього вона знову прийняла свою смертну подобу.
— Ага, ну, у мене були незавершені справи, — холодно відповіла вона, злегка нахиливши підборіддя. Позаду неї, зв’язана й непритомна, лежала Елоувінн. Велсінітовий перстень досі блокував її магію.
Азеріан не посміхнувся. Чесно кажучи, Езміра навіть не була впевнена, чи він взагалі вміє це робити. У цьому чоловікові було ще багато чого, чого вона не розуміла. Особливо після того, як вона дізналася, що він володіє магією, схожою на чаклунську, яка походила від якоїсь мертвої темної богині.
—
Я завжди недолюблювала цього потворного громилу
, —
зізналася Каліпсо
.
Езміра нахмурила брови.
— Хіба він не служив і тобі, і
Нейрісі
?
— Навряд чи. Я майже не мала з ним справ. Він завжди був улюбленцем
Нейріси
. —
Богиня презирливо хмикнула.
—
Як ти й казала раніше, він відвернувся від Айри, а потім від Малії. Хто сказав, що з нами буде інакше
? Але
Рісу
важко відрадити, коли вона щось вирішила.
Езміра звузила очі, перевівши погляд на чаклуна, й виявила, що він уже пильно за нею спостерігає.
— Я йому не довіряю
.
— Я теж.
З туману вийшли двоє вартових із ланцюгами. Мовчки вони підняли полонену з палуби й пройшли повз Езміру, спускаючись по трапу.
Підйом по висіченій стежці від гавані до палацу був майже нестерпним. Мовчання Азеріана та вартових знову залишило Езміру наодинці зі своїми думками, що закручувалися у спіралі, як і на кораблі.
До того часу, як вони дісталися до головних воріт палацу, у неї в горлі утворився ком. Вони відчинили величні двері, і на вершині довгих сходів, під вітражем, чекала Серіна.
Увінчана плетеним вінком з коралів і перлів, одягнена в шовкові шати кольору квітів, королева стояла, ніжно поклавши руки на поручні, її губи злегка піднялися в знак вітання. Але очі — ці спокійні, лагідні очі лані — були прикуті лише до Езміри.
— Бачу, ти повернулася, — сказала Серіна, вимовляючи кожне слово уривчасто.
Вона точно божевільна.
— Ага. — Езміра випрямилася під її поглядом. — І я привела з собою нову королеву Лефайріну.
Погляд Серіни перелетів на Елоувінн.
— Цікаво. І як тобі це вдалося? — запитала вона, починаючи спускатися сходами.
Езміра посміхнулася.
— Скажімо так, її руки доведеться розвести в сторони й прив’язати до стіни, щоб вона не зняла той блискучий перстень із велсініту.
Серіна підняла брову, коли зупинилася навпроти неї посеред вестибюля.
— Відведи королеву до підземелля, Азеріане.
Звук шурхоту обладунків відлунював, коли вартові тягли тіло Елоувінн між собою.
Серіна відвернулася від неї й попрямувала до східного коридору замку.
Езміра дивилася на спину сестри, відчуваючи занепокоєння через раптове прощання.
— Все гаразд?
Серіна зупинилася і, озирнувшись через плече, сказала:
— Скоро все буде гаразд.
Що це могло означати? Чи сталося щось, поки її не було?
— Ти сердишся на мене за те, що я пішла? — Езміра не могла стримати зухвалості в голосі, висунувши стегно вбік.
Серіна повернулася до неї.
— Сподіваюся, забравши королеву, ти отримала те, що хотіла?